Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— А...

— А царів — не довелось. Жодного. Так що вибачай.

— А...

— І коли Наполеон був — теж не воював. На біса воно мені? Хоча з війни скористався, аякже.

— А...

— А Велику війну пересидів, ти вже пробач, у Америці. Розумієш, трапилась хороша нагода... повчитись трохи.

— А...

— А коли почалась громадянська — трохи повоював. Бачив дірки в Арсеналі? То кілька штук з них — мої.

— О...

— Ні, Другу світову я не пересидів. Повоював. Сам за себе.

— Звісна річ, — Володимир аж реготнув. — Звідки, ти думаєш, в нього мапа? Сам же, мабуть, і топив ті танки!

— Траплялась нагода — то й топив, — Юрія присоромити було важко. — Але більше спостерігав. Де, хто й кого. Розумієш, там і без мене багато було... топильників. Натомість не дезертирував... як дехто. І на підводному човні не пробував утекти.

— Та потопили той човен, — махнув рукою Володимир. — Ледь вибрався.

Журналіст сидів, роззявивши рота. Олена теж прислухалася, й кореспондент це помітив.

— Послухайте... — раптом видихнув він й перевів погляд на жінку. — Слухайте... якщо ви всі тут такі... й Олена лежала мертва... то скільки ж...

Він затнувся, але жінка вже пирхнула й відвернулась.

— Так, — знов криво посміхнувсь капітан. — Ми всі тут...

Він помовчав, чи то підбираючи правильне слово, чи то вирішуючи — чи казати його взагалі. Сказав.

— ...трохи старші. Аніж здаємось.

Олена ворухнулась, але журналіст не міг би сказати, що означає той рух.

— І...

— Так! — вона раптом повернула до нього обличчя. — І я! І знаєш, скільки?

Усі мовчали.

— Я народилася у тисяча п’ятсот шістдесят другому році! І що тепер?

У кореспондента тремтіли руки. Він спав з жінкою, яка була старша за нього... Цифри скакали у голові й від рахування злісно та вперто ухилялись.

— І що тепер? — роздратовано повторила кохана, але в голосі її чулось тремтіння.

— Нічого, — Олександр взяв її за плечі й лагідно пригорнув до грудей. — Абсолютно нічого. Нічогісінько це не міняє. Я все одно...

Він затнувся, але все-таки видушив з себе.

— Я все одно кохаю тебе. І буду завжди.

Він замовк, встигши подумати, що завжди у цьому разі — означає лише кілька годин.

— І це ще не все! — прошипіла у відповідь жінка. — Ти ще багато про мене не знаєш. Я була...

«Повією, — промайнуло у мозку. — Ну то й що?»

— О, я багато ким була! Я народилася донькою шляхтича. Дворянина, як кажуть у вас. Нобле, як кажуть у менш дикунських країнах. Я з дитинства вміла ганяти на конях, стріляти з усього й рубати голови...

— А також танцювати на балах, говорити французькою й крутити голови шляхтичам в радіусі ста кілометрів, — посміхнувся Юрій. — Оленко, не зациклюйся на поганому!

— Т-так... — нервова реакція поступово проходила, жінка здригнулася й здвигнула плечима. — Щось мені холодно...

Олександр поспіхом зірвав з себе куртку й накинув на неї.

— Дякую... Але то ще не все. Коли почалися ті хлопські бунти...

— Вона має на увазі козацько-польські війни шістнадцятого століття, — спокійно пояснив Юрій.

— То були хлопські бунти! — жінка вперто мотнула головою й завмерла, мабуть, чекаючи відповіді. Але не дочекалася.

— Так от, коли почалися ті бунти...

Юрій мовчав і лише посміхався.

— Хлопи увірвалися у наш маєток. Спалили його. Вбили батьків...

Журналіст допитливо поглянув на капітана.

— Аякже, — здвигнув той плечима. — Війна є війна.

— Це був бунт! — істерично вереснула Олена. — Ми не робили вам нічого поганого! Лише...

— Лише грабували, били канчуками та садили на палю, — напрочуд байдуже відгукнувсь Юрій. — А також ґвалтували жінок, калічили дітей...

— Це все була відповідь! На ваші повстання!

— Може бути.

Капітан говорив спокійно, й Олександр піймав себе на думці — а чи міг би, наприклад, він... говорити спокійно... якби хтось вбив Олену... хай навіть триста років по самому фактові вбивства?

Виходило, що не зміг би.

— І я воювала разом із нашими гусарами! Рубала голови! Садовила на палі! Палила живцем!

Вона засміялась — водночас зловісно та іронічно.

— Лише забула додати, — незворушно докинув і Юрій. — Що особливо тобі подобалось мучити хлопчаків. Підлітків. Сказати, що ти їм відрізала? Й навіщо?

Він сказав.

Журналіста аж пересмикнуло.

— Так... — дивно, капітанові таки вдалось заспокоїти жінку. Хай навіть таким шоковим методом. Тепер вона говорили тихо й спокійно.

— Так. Мені це подобалося. Мені хотілося мучити. Й мучитися самій.

Вона посміхнулась та повернулась до журналіста.