Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Юрію! — мовив він після достатньої, як на його думку, паузи.

— Га?

— А чому ти просто не наказав тому лейтенанту забиратися геть?

Капітан поглянув на нього здивовано.

— А на біса? Він же й так нічого не знайшов.

— А зброю ми втратили!

— Та й чорт з нею.

Це, звісно, був аргумент. Такий, що на нього й заперечення не одразу вигадаєш. Але, все-таки...

— Та не турбуйся, вона нам і так вже непотрібна була.

— Га?

Від несподіваної заяви журналіст аж недочувати став.

— Тут залишилось кілометрів із сотню, не більше.

— А.

Чомусь в Олександра швидше закалатало серце.

— А... потім?

— Потім? — Юрій помовчав і навіщось оглянувся. Ані на палубі, ані на обрії нікого не видно було. Лише берег. Та й той за кормою. Щоправда, на березі виднівся великий сарай з дощок, а ще далі — значно менший будиночок — але все це було вже далеко.

— Потім спробуємо пошукати на дні велику масу металу.

— Якого?

— В основному — дюралю. Трохи міді. Сталь, звісно — але теж небагато.

Журналіст зрозумів, що капітан відверто знущається, й засопів.

— Та не ображайся! — посміхнувсь Юрій. — Зачекай ще трохи — то сам і побачиш.

Він подумав й додав:

— Можливо. І взагалі...

Тут корабель підкинуло так, що Олександр ледь втримався, та й то за штурвал, і Юрій загорлав на нього так, як справжній боцман горлає на юнгу.

Якщо пропустити матюки, то можна було зрозуміти, що він радить невдалому керманичу пильніше стежити за курсом й особливо слідкувати, щоб корабель не повертався бортом до хвилі.

— Бо перекинемось — не встигнеш і матюкнутись! — повторив капітан наостанок. Й подався в салон, залишивши журналіста гадати — чи справді він так захопився, що проґавив високу хвилю, а чи Юрій просто майстерно уник розмови.

— Оце і є Тендра, — сказав ззаду Володимир. — Вона ж — Тендрівська коса. Вона ж — Ахіллесів біг. Кажуть, Ахіллес колись тут ошивався й тренувався. Або наздоганяти, або тікати. Одне з двох...

Тендра виявилась вузькою — дві сотні метрів, не більше, — піщаною косою з острівцями трави та кущів. З лівого боку далеко-далеко, майже на обрії, стирчала у небо шпичка маяка. Прямо по курсу — виднівся цілком нормальний, але дуже несподіваний тут гарненький будиночок. Праворуч...

Журналіст приклав до очей бінокль, але роздивитися нічого не встиг.

— Ти зараз лісникові у двір запливеш, — додав Володимир.

— Га?

Він перебільшував. До коси, а отже, і до будиночка, залишалося ще не менше кілометра, й гарячково крутити штурвал журналіст не став.

— Потроху давай право руля! Бо скоро мілини почнуться.

Мілини, власне, вже почались. Цифри на ехолоті регулярно стрибали в бік зменшення. Але все-таки менше метра ще не бувало. Ну праворуч — то й праворуч. Але що воно за силует стовбичить на горизонті?

— А це — «Мгла», — охоче пояснив Володимир. — Був колись науково-гідрографічний кораблик. Непоганий. А потім, бач, покинули його тут...

Корабель стояв повністю на піску, лише ніс трохи нависав над водою, та ще якірний ланцюг горбатою змією сповзав у море. Хвилі лизали його, як мала дитина льодяник.

Всі металеві конструкції здавалися аж червоними від іржі.

— А он далі, бачиш якісь руїни?

Мабуть, Володимирові не сиділось в каюті, й він вирвався на волю одразу, як тільки пішов капітан.

— Біс його зна, що воно за будівля була — але якась сучасна. Років півсотні, не більше. Але знаменита вона не тим.

Володимир, незважаючи на всі свої недоліки, зацікавити слухачів все-таки вмів.

— Була тут колись, ще за радянських часів експедиція з Харкова. З їхнього університету. З біофаку. Ну, контингент звісно, який — двоє чи троє дівчат й хлопець. Султан з гаремом, так би мовити. І був там лісник місцевий. Отой що в будиночку тому жив... він у них переходить у спадок, один до одного...

Володимир розповідав це трохи незвичним тоном. Якби не здавалося неймовірним, журналіст подумав би, що той говорить замріяно-ностальгійним тоном.

— ...питають лісника — а що воно за будівля там? А той, не будь дурнем, і каже — а то наш сільмаг. Працює, щоправда, рідко, щосереди, й лише зранку — години до десятої. Натомість завозять туди всякий дефіцит — і одяг, й продукти, і всяке інше таке. Напоїв багато всяких. Екзотичних. Он, бачите пляшки всякі химерні стоять? Й кросівки ось на мені — теж звідти. Так що, як маєте бажання...

Сказано це було в п’ятницю, й звісно — дівки чотири дні як на голках сиділи, й не про спостереження думали, а про дефіцит. Було колись таке слово... за радянських часів...