Радий Радутный - Важка чоловіча робота

І от в середу годині о п’ятій зриваються наші красуньки з ліжка, і — вперед! Як Гудеріан на Москву! А тут — кілометрів вісім, як бачиш...

Володимир примовк, й кореспондент поглянув на його обличчя. Таки справді. Вираз його був замріяним, з легкою нотою смутку.

— І що?

— А що, що... приперлися ввечері. Пропилені. Просолені. Ноги — в багнюці. Стомлені, як шахтарі після зміни. Злі... теж, як шахтарі, коли їм зарплату не платять. Лаються. По-харківському. Лісник казав — він сам так не вміє.

«Ти нас обдурив! — репетують. — Нема там ніякого сільмагу, самі руїни! Старючі, мабуть, ще з давніх греків!»

Журналіст посміхнувся й подумав, що якби він опинився на місці дівчат, то, мабуть, лісник ще багато чого б довідався. Втім, пертися за кросівками вісім кілометрів? Хоча хтозна, як воно було за радянських часів. Кажуть, в магазинах навіть ковбаси й горілки не завжди було.

— ...А він їм і каже — так ви ж, мабуть, лише до отої будки дійшли? Тю... То, звісно, просто руїни, не грецькі, звичайно, а післявоєнні. А сільмаг трохи далі. Що ви, їй-богу... А ще вчені! Зовсім же трохи не дійшли! А дефіцит там і справді є, бачте он пляшки... й кросівки...

Журналіст посміхнувся й піймав себе на тому, що придивляється — а чи справді є за «тією будкою» ще хоч якась будівля?

Не було.

— А насправді той дядько просто пляшки збирав, що їх море виносить. Й контейнери. Там і кросівки бували, й джинси... й апельсинів колись винесло силу-силену, то він і сам їв, й свиню годував... Але пляшок — найбільше. Бо тут круїзний маршрут неподалік. Тааааак... Хороший був дядько.

Володимир зітхнув.

— А що трапилось? — вліз журналіст.

— Та що, що... Море трапилось! Восени почалися шторми, то він встиг лише радіограму послати — мовляв, затоплює! В хаті води по коліно, сидимо на столі. А коли приїхали... цебто, прилетіли...

Він помовчав.

— В хаті вже ні дверей, ні вікон, ні столів не було.

Олександр теж замовк й перестав посміхатись.

— Я потім одну з тих дівок... — після довгої паузи додав Володимир. — Трохи той... Ну, був близько знайомий, коротше кажучи. То вона аж до дев’яностих років не знала, що й думати — чи дурив їх лісник, чи ні.

— А з нею — що? — навіщось запитав журналіст. Підсвідомо він вже чекав почути щось таке... ну, таке, як і з лісником.

— Нічого, — трохи здивовано поглянув на нього Володимир. — Вийшла заміж. Працювала в своєму універі. Дітей няньчила. Потім онуків. Зараз, мабуть, ще жива...

Журналіст аж здригнувся. Оте «ще жива» раптом разюче нагадало про те, що події відбувалися досить давно. І що дівчина — вже бабуся. Якщо взагалі — жива. А людина, яка ту дівчину «трохи той» — була поруч. Молода. Бадьора.

Й буде залишатися такою невизначено довгий час.

Як він це робить? Ну як він це робить?

І що саме вони шукатимуть в морі, чорт забирай?!

Тендра видалася на захід довгим піщаним мисом, обходити який Володимир порадив подалі.

— Тут скрізь мілини, — пояснив він. — Глибина скаче від двадцяти метрів до двадцяти сантиметрів. Наскочимо, днище трісне — і що тоді?

З салону вийшов Юрій, похмуро поглянув на Володимира (той аж знітився) й подався на ніс. Постояв. Подивився. Оглянувся.

— Вовко, ставай за руль, — таким самим похмурим тоном наказав він. — Й прав туди.

— Куди?! — Володимир, та й журналіст були дуже здивовані.

— Туди!!! Он на той кущик.

Юрій тицьнув пальцем просто на мис.

— Прохід вузький, але є. Обережно, там праворуч міна стара валяється, а трохи далі й ліворуч — старий якір.

— І що — приставати? — все ще нічого не розумів Володимир.

— Так, — буркнув капітан. — Приставати. Й кидати якір. Й спускати трап.

— Так рано ж іще...

— А ввечері буде пізно.

Володимир знизав плечима, зменшив газ й почав крутити штурвал.

Прохід виявився не лише вузьким, але й звивистим, й Олександр піймав себе на думці, що сам би він ніколи корабель ним не провів. Навіть на малій швидкості. Навіть на веслах.

Володимир танцював у рубці, як токар-багатоверстатник, дивився то вперед, то на ехолот, кілька разів підскакував до борту й вдивлявся у щось в глибині. Дизель то ревів, то ледь торохтів. Корабель теж водив носом туди-сюди. Олександрові аж страшно було.

Під дном зарипіло.

Зменшилась хитавиця.

Дизель змовк.

— Ну? — Володимир запитально гукнув у відкритий салон. — Пристав. І що далі?

— Далі? — почулось з салону. — Далі подай дівчині руку.

І тоді журналіст злякався значно дужче, аніж тоді, коли корабель маневрував у проході, поміж мінами, мілинами та старими якорями.