Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Та, — махнув рукою Юрій. — Дрібниці. Хтось обстріляв із гвинтівки пасажирське судно. То хлопцям загадали обшукати всі кораблі, що опинилися у районі. Володько!

Капітан розвернувсь до корми.

— Годі тобі з тим мотлохом бабратись! Йди сюди. Проведи хлопців усіма відсіками, нехай подивляться.

Володимир підвівся з палуби й почав обтрушувати штани. Він теж трохи змінився. На обличчі був вираз догідливий та хитруватий. Як і належить матросові на кораблі якогось багатія-нахаби.

Матроси дивилися на нього з добре помітним презирством.

Капітан запросив офіцера в салон, захопив з рубки теку з паперами й — журналіст міг би закластися! — кинув на нього уважний погляд. Але що він мав на увазі — з самого погляду зрозуміти було досить важко.

Але двері в салон за собою він зачинив.

Знічев’я журналіст почав розглядати сторожовик. Суденце було стареньке — мабуть, ще з радянських часів. Але пофарбоване. З надбудови вийшов матрос у замурзаному мундирі, став навпроти й теж почав нахабно оглядати палубу.

Журналіст сплюнув за борт, й подався слідом за обшуковою партією.

Обшук у каюті був поверхневий. Цебто, звісно, зазирнули під койки, порозсовували вішалки з гідрокостюмами, позаглядали поміж речами та одягом. Основний удар припав на салон — й довелося допомагати хлопцям пересувати пакунки та ящики. Мотоцикл зацікавив одного з матросів — але не як криївка, а скоріш, просто як гарна іграшка.

Капітан з офіцером сиділи за столом, й від них вже помітно відгонило коньяком.

Вибралися на палубу. Комірчину на носі оглянули добре — вивернули з неї дві бляшанки з рештками фарби, ганчір’я, кілька гайкових ключів...

— О! — радісно скинувся Володимир. — Ключ на двадцять чотири! А я шукаю-шукаю!..

Пішли до корми.

І ще на підході журналіст похолов. Один з баранчиків, які йому показували ще у Києві, було відкручено не до кінця. Це означало...

— Твою мать! — Володимир примудрився спіткнутися саме об нього.

Під ногами щось грюкнуло. Ледь чутно. Аби не слухав, то і не почув би. Матроси ж, нібито, не почули?

Олександр відчув, як холодок, що сковував спину, потроху розвіюється.

— А тут у вас що?

— А, теж ящик для мотлоху, — недбало махнув рукою Володимир. — Відчиняти?

— Відчиняй.

Мотлох виявився таким самим — ганчір’я, бляшанка з мастилом, молоток та зубило.

— А що це дно якось хитро причеплено? — зацікавився один з матросів.

— А воно у нас піднімається, — так само недбало, але геть несподівано повідомив Володимир. — Піднімати?

Журналіст похолов.

— Піднімай.

Володимир влігся на палубу, покрутив баранці на дні. Виліз. Зачепив дно за гачок, потяг. Дно рипнуло й піднялося на петлях.

В люці хлюпала прозоро-зеленкувата вода й виднілися лопаті.

— А, це для доступу до гвинта, — розчаровано протягнув матрос. — Зачиняй.

Обидва недбало закинули автомати за плечі й рушили до салону.

Володимир ще раз поглянув у люк і зітхнув. Олександр — теж.

З цього моменту корабель залишався беззбройним.

Якщо, звісно, не рахувати мисливської рушниці капітана, а також деяких його здібностей.

Але кореспондент був чомусь певен, що ця зброя — тобто, здібності — могли воювати краще за кулемет.

Офіцер церемонно вибачився, знову приклав до кашкета руку, загнав на свій корабель матросів і стрибнув сам. Ще раз віддав честь. Попрощався.

Юрій запустив дизель й гукнув журналісту, щоб той відв’язав кінець з носового кнехту.

Сторожовик ревнув наостанок сиреною й різко набрав швидкість — наче стрибнув.

Володимир стояв поруч й задумливо вдивлявся за борт. Потім повернувся до капітана й винувато розвів руками.

— Та хто ж знав... Та хто б міг подумати...

— Іди геть, — коротко буркнув той, й винуватець негайно зник.

Глибина була мала. Це відчувалось з усього — і з зеленуватого кольору води, і з висоти хвиль, і з того, що бризки від хвиль були теплі... І взагалі — просто відчувалось — і все.

Але кореспондент не полінувався піти в рубку й самого себе перевірити. Пішов. Поглянув. Переконався. Ехолот стабільно показував два-три метри.

Судячи з електронної мапи та лінії, що показувала курс, капітан вирішив йти не напряму, а через Ягарлицький лиман. Журналіст навіть зрозумів чому — щоб не потрапити під високу хвилю, що гуляла у відкритому морі.

Юрій поглянув на гостя недобро, але проганяти не став. Натомість навіть кивнув на штурвал: на, мовляв. Порулюй.

Журналіст став на його місце із задоволенням. Незважаючи на досить довгий шлях, на численні пригоди, на погані новини — стояти за штурвалом судна було романтично. Цікаво. Й корисно.