Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Досить спектаклів, — спокійно сказав капітан. — Крім того, кров з палуби декому доведеться змивати.

Журналіст сидів, як мішком з цукром по голові вдарений, й не зразу дотямив, що Юрій мав на увазі Олену.

— А... — почав він. — А як же ж... А чому ж...

— А дуже просто, — ущипливо відповів капітан. — Починав наш Володя тут. У Дніпропетровському обласному НКВС. Гадаєш, чому він так добре на пролетарях розбирається?

Володимир знов засопів.

— А не було в нас інтелігентів, — додав він по паузі. — Всі потікали. Хто в Москву, хто у Петроград.

— А коли почало припікати, — наче й не помітив його пояснення капітан. — Цебто, у тридцять дев’ятому, якщо не помиляюсь?..

— Не помиляєшся.

— ...здриснув до конкурентів. Разом з досвідом й певними документами. Й потім усю війну виловлював колишніх колег, оскільки добре знав усі їхні звички й методи маскування...

— Я з комунізмом боровся, — невпевнено виголосив Володимир. — З червоною пошестю!

— ...а припекло вдруге... Цебто, у сорок четвертому, якщо не помиляюсь...

— Не помиляєшся.

— ...наш борець із червоною пошестю сів у «Пантеру» й встиг трохи повоювати в Арденах та на Одері. Чого ж, ти думаєш, він так добре на panzer’ах розбирається?

Кореспондент не знав, як і реагувати.

— Ну а потім...

— Потім не треба, — перебив його Володимир. — Нічого цікавого.

— Ну не треба — значить не треба. Одне погано...

Юрій знов зробив паузу.

— По-перше, його ностальгія мучить — чи, гадаєш, якого біса він усякий мотлох Другої світової розкопує? А по-друге...

Володимир вишкірив зуби, але змовчав.

— ...для того, щоб себе в формі підтримувати, йому треба від одного до чотирьох трупів річно.

— Іди ти к бісу, Юрасю! — раптом сказав Володимир, але встав і пішов чомусь сам.

Капітан посміхнувся й теж рушив до рубки.

В Дніпровський лиман увійшли ввечері, але увійшли умовно — капітан поглянув на небо, на барометр, на хвилі, на комп’ютер — й рішуче пристав до берега. Бухти тут не було.

Копачі, незадоволено зиркнувши один на одного, завалилися спати.

Журналіст посидів трохи на палубі. З салону вийшла Олена, підійшла ззаду, обійняла, погладила по голівці — як дитину малу.

— Ну, не переймайся, — прошепотіла вона на вухо. — Всі мають свої недоліки. І Вовка теж. Ти знаєш, який у нього? Смішно й сказати...

Але вона нахилилась ще більше й сказала.

Закінчилось все, звісно, ліжком. Але так, що й минулий раз, який журналіст вважав найкращим у своєму життя, видався бляклим та недолугим.

Мабуть, тому, що з лиману нагнало хвилі, й корабель всю ніч хитало та підкидало.

Журналістові та Олені те було на руку.

Заснув він миттю, ледь встигши хоч якесь ніжне слово сказати. А прокинувся з думкою, що такої, як Олена, у нього не було ще ніколи.

Й через день або два — вже й не буде.

Вранці дівчина знов примудрилася вислизнути з ліжка непомітно й приготувати всім каву.

Вітер трохи вщух, але все-таки добряче смикав волосся, піднімав хвилю й розхитував, наче намагаючись вирвати, навіть наймогутніші дерева.

Шелест їх був дуже приємним. Як колиханка.

— Отакої тобі, — сказав за сніданком Володимир, подивившись кореспондентові через плече. — Що воно за опудало?

Той оглянувся.

«Опудало» виявилось кораблем. Білим-білесеньким, як сніг з холодильника. Трохи більшим за їхній. І — що вже гріха таїти — новішим, гарнішим й, напевне, потужнішим.

Корабель впевнено розрізав воду, чхав на хвилі, тримався курсу, як влитий, і взагалі...

Журналіст задивився, аж рота роззявив; Володимир заздрісно та сумно зітхнув, і навіть капітан почухав потилицю.

Корабель підійшов ближче, і...

раптом виригнулося з нього.

Володимир аж чашку впустив.

— Ах ти падло!

Кава пролилася йому на коліна.

Гидотна пісня линула й далі — гучно, нахабно, весело — наче дурень набрався на сільському весіллі.

— От пролетарі кляті!

Володимир скочив на ноги й почав обтрушувати з себе каву. Виходило погано.

— Та які ж то пролетарі, — сказав журналіст — просто так, аби щось сказати. — То, скоріш, якийсь нувориш.

— Я тобі потім поясню, хто такий пролетар, — злостиво рикнув Володимир.

Подумав.

— А зараз поясню їм!

Й шаснув на палубу.

— Гей, — незворушний Юрій занепокоївся. — Ти що задумав?

— Зараз, зараз! — долинуло з борту.

Брязнув кормовий люк.

— Гей! — ще більш стривожився капітан. — Чоловіче! Не робив би ти цього!