Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Капітан глипнув поглядом вбік — Олена десь вийшла, й правив далі:

— Можна обвішати скелет м’ясом, м’ясо сформувати у гарне тіло, обтягти шкірою — гладенькою... як ти сам знаєш, в кого. Але це важко. Це ви тоді витрусили з мене...

Він замислився.

— Не менше двох років.

Позаду зітхнуло. Юрій та Олександр одночасно оглянулись.

Олена зайшла через інші двері й, мабуть, вже кілька хвилин прислухалася до розмови.

— Ану киш, — погнав її Юрій. — Знайшла що підслуховувати!

Дівчина зникла миттю, наче розвіялася.

— Чому ти на неї так? — рипнувся журналіст.

— Тому що їй це слухати не лише не потрібно, але й боляче, — пробурчав капітан. Помовчав. Хотів, мабуть, сплюнути, але не знайшов куди. Ковтнув і сказав: — До справи.

Справа виявилася довгою. Журналіст встиг прослухати курс про пошук покійників; про заходи безпеки при тому взагалі та про «галушки» конкретно; про їх знаходження та методи зняття ще конкретніше, й про постановку — для ознайомлення. Може, колись доведеться скарб закопувати, абощо...

Навчання тривало аж до обіду й навряд чи зупинилося б для перерви, але...

На обрії з’явився Херсон, й два десятки плав-засобів — від буйків до могутнього танкера — такого, що якби розвернути — то й пів-Дніпра перегородив би. Володимир серед такого натовпу відчував себе, мабуть, незручно й віддав руль капітанові.

Журналіст якось блякло подумав, що він би у цьому місці точно когось протаранив, але жалкувати за цим не став.

Не встиг.

Інша думка — настирлива, нав’язлива й досить розпливчаста у деталях заволоділа свідомістю.

«Якщо я можу підняти труп, — крутилося в голові. — То, мабуть же ж... Зможу піднятий труп підтримувати у робочому стані?»

— Навіть не думай, — сказав з цього приводу Володимир. — Це важко. Це страшенно важко. Це не вдалося би навіть Юркові. Хіба, може, Волохатий... та й то навряд чи. Ти зачекай, чоловіче, ми ще дійдемо до підняття...

Корабель стояв, приткнувшись до зеленого острівця, й хвилі не хитали корму — а ляпали в неї. Раз по раз. Ритмічно та рівномірно. Як в барабан.

Юрій наказав ще раз усе перевірити й закріпити.

— Тому що лиман — це, звичайно, не море, — пояснив він. — Але й не ріка. Хвилі там будуть трохи більші, а вітер — свіжіший. Перекинути не повинно, але похитає добряче.

Олександр кріпив мотоцикл й думав про те, що він так нікому і не згодився.

Потім настала пора обідати, й Олена порадувала їх чудовими відбивними, а Володимир, нанюхавши їх, ще коли їх тільки на сковорідку кидали, дістав пляшку вина.

Обідали весело, з жартами та примовками — але щось штучне було в тій веселості. Потім Олена згадала, що на плиті стоїть чайник, й побігла його рятувати. А журналіст, вибравши вдалий момент, запитав Володимира про ту свою думку. І стало взагалі досить сумно.

— Я знаю, про що ти мовиш, — додав і собі капітан. — Повір, краще цього не робити.

Він помовчав.

— Краще б мені взагалі було Олену не піднімати. Було б знайти щось таке, як попередня наша... чорт, знову забув, як її звали? Не пам’ятаєш? А ти?

Не пам’ятав ніхто. Наче й не бувало ніколи людини. Хай дурної, хай незграбної й незугарної — але все-таки...

— Все-таки, — глибокодумно додав Володимир. — Все-таки ти дав їй ще тиждень життя. Щонайменше. Чи скільки там їй залишилось.

— Та, — Юрій знизав плечима. — Ще тиждень би протягла. Але ж вона теж до судна прив’язана. Покинемо на острові, відпливемо подалі — і грець.

— Але ж... — вліз журналіст. — Навіщо так? Хай проживе ще хоча б той свій тиждень! Хай хоч день проживе! На біса прискорювати?

Володимир зітхнув, а капітан пояснив:

— Навряд чи ти захочеш бачити її, коли... ну, коли настане пора. Розумієш, життя — воно ж не одним подихом вилітає, а поступово. Людина ж не лампочка, що блиснула — та й уже.

Запала пауза.

— Буде опинатись. Буде намагатися продовжити життя будь-яким способом.

— Ти про що? — примружив око Володимир.

— Про кров.

— А.

— Ага.

Стало тихо.

— І що, взагалі ніякого способу? — Олександр згадав, що це питання він вже задавав.

— Ну ти ж чув про кров, — відгукнувся Юрій. — Оце тобі й спосіб. Врахуй лише, що керувати процесом вона не зможе, й крові весь час буде потрібно все більше та більше. Через рік...

Він затнувся, бо з борту спустилась усміхнена Олена, тримаючи тацю з чашками, цукорницею та якимось печивом.

Вона поставила тацю, знов посміхнулась й побігла назад — мабуть, по чайник.

— Так що через рік? — жадібно запитав журналіст.