Радий Радутный - Важка чоловіча робота

В ногах, навпаки — кинутий геть недбало, мов якийсь непотріб — лежав ще один скелет. Менший. На його шиї збереглося якесь намисто.

А голова більшого скелета була прикрита шоломом — надзвичайно вузьким та високим. Наче в дядька колись не голова була, а...

Видіння зникло, світло зблиснуло, як вогонь електрозварки, й Олександр почав болісно мружитись, відхекуватись та прикривати очі руками.

— Ну як?

Голос був насмішкуватий, й кореспондент не зрозумів, хто це спитав. Але, власне, різниці ніякої не було.

— А... Але чому?

— Чому — що?

Цього разу говорив Володимир. Точно, він.

Очі потрохи призвичаїлися до світла, й можна було поглянути. Капітан сидів й догризав другу кістку.

— Чому я їх не бачив?

— Їх?

Володимир здивовано поглянув на нього, потім — на Юрія, потім — собі під ноги.

— Ух, ти! То він там з дружиною!

Придивився пильніше.

— А намисто на ній! Бачив, Юрчику?

— Ну, бачив, — байдуже кивнув той.

— Може, затримаємось?

— А ти трохи ліворуч подивись.

— А що ліворуч? Нема там ні...

Він затнувся, почухав потилицю, зітхнув й знову тицьнув носа в тарілку.

— Ага?

— Ага, — філософськи зітхнув Володимир. — Страшна штука галушка. Навіть якщо їй три тисячі років...

Знов стало тихо, й Олександр піймав себе на тому, що а) вірить, б) думає, що два роки життя — це не так вже й багато.

— Ну, так добре бачити ти ніколи не будеш, — розвіяв його ілюзії капітан. — Це, вибач, крім навчання ще й природний талант треба мати. А в тебе його нема.

Журналістові стало неприємно та соромно. Як колись, коли він випив більше, ніж треба, й на гарній-гарнющій, гарячій, розпашілій дівчині осоромився.

— ...але в тебе є інший плюс. Власне, якщо будеш його розвивати...

Капітан зітхнув — бо кістка скінчилася — й продовжив:

— То маєш шанс переплюнути не лише Вовку, але й мене.

— Он як? — кореспондент відчув себе краще. — А що ж воно за плюс?

— Ти нюхач, — коротко кинув Юрій. — І тобі важко відводити очі.

— Гм, — сказав журналіст. — І все одно — якось не віриться... Двадцять перше століття надворі, а тут...

— А як ти горло дівці розрізав, пам’ятаєш?

Кореспондента занудило... але раптом, самого себе здивувавши, він згадав не огидний булькотливо-шиплячий звук й відчуття липкої гарячої рідини на руках — а...

А дивний спалах неймовірного, неприродного, неможливого зору! Крізь землю, крізь воду, крізь каміння, глину та пісок, та так — що розрізнялися навіть порожні гільзи! Отже, правда?

Мабуть, він мав дуже спантеличений вигляд, бо завважив, як Володимир стиха сміється.

— Бачу, що пам’ятаєш, — кивнув капітан. — Отже?

— Згоден, — поспіхом кивнув журналіст.

Поспіхом — це щоб сам не встиг передумати.

— Buy now, — коротко кинув Юрій, й перш ніж Олександр встиг уточнити — як саме, капітан запитав:

— Готовий?

— Готовий.

...І відчув себе на два роки старішим.

Тіло стало важчим. Ледь помітно — не те що на кілограм, або й менше — а... Пояснити це було важко — але відчувалося.

Трохи розпливлося в очах. Ну, з цим хоча б було зрозуміло. Роки минають, зір слабшає. Але щоб отак швидко...

Володимир щось запитав.

— Га? — сказав журналіст, й одразу дотямив, що чує він тепер теж трохи гірше. А голова? Болить — то не страшно, аби лишень те, що всередині, лишилося неушкодженим.

Перевірити роботу мозку можна було б за допомогою тестів... Потім. Після повернення.

— Кажу, почуваєш себе нормально? — перепитав Володимир й тицьнув йому до рук чашку кави. — Ковтни. Полегшає.

— А... Дякую, — розгублено промимрив кореспондент.

— Це ще нічого, — співчутливо сказав Володимир. — Юрко зідрав з тебе по-божому. А попався б ти Волохатому, а він, падло, яааааак гребоне! — і десять років одразу! Люди, було, божеволіли.

— Не перебільшуй, — глухо озвавсь капітан. — Один раз лише таке було.

— А хіба цього мало!

— Це нормально... Так зате ж він і вчив!..

— Та краще б не вчив!..

До журналіста та суперечка доходила наче крізь ковдру, але поступово завіса розвіювалася.

— А... — нерішуче озвався він.

Копачі одночасно замовкли.

— Ну, а коли ж друга частина оборудки? — розвернувся він до капітана.

— Еч, який, — той несподівано посміхнувся. — Не бійсь, не втече. Завтра вранці почнемо. Якщо, звісно, пощастить Вовку за штурвала загнати.

Володимир важко зітхнув... потім підняв голову й, у відповідь на стривожений погляд кореспондента, підморгнув — так само несподівано, як капітан посміхнувся. Потім з жалем поглянув на обгризену кістку й теж пожбурив її за борт.