Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Вода була теплою, як забута у чашці кава.

Жодних ознак чайки з мертвим екіпажем не було й сліду.

— Ти тут не шукай, — гукнув йому з борту Володимир. — Тут навряд чи, та й ми тобі будемо фон збивати. Ти отам подивись!

«Отам» була гущавина, ріс очерет. Олександр, добрівши туди забрьоханим, поколотим, пошкрябаним та з порізом на лівій нозі від гострої скойки, мав тверду впевненість, що над ним познущались.

На галявині поміж двома плямами очерету сидів дід з старенькою саморобною вудочкою. Поруч стояла консервна бляшанка — мабуть, з черв’яками, й четвертинка — мабуть, з самогоном.

Олександр спіткнувся об якусь деревину й з гучним плеском ляснув у воду. Дідусь підскочив й схопився за серце.

— Здрастуйте, діду, — ввічливо привітався кореспондент, піднімаючись. — Пробачте, рибу вам налякав.

— Та не страшно, — по тривалій паузі відповів старий. — Чорт з нею, з тією рибою. Тут би самому...

Він не договорив, але й руки з серця не прибрав. Журналіст вибрався на сухе й лише тоді завважив недалеко від себе дивну циліндричну споруду. Була вона яскраво блакитного кольору й розміром трохи меншою за людський зріст.

— Діду, а що то у вас таке?

Професійний рефлекс є рефлекс. Він не був би кореспондентом, якби цього не запитав.

— А, — старенький, нарешті, відірвав руку від грудей. — То таке... начебто пам’ятник.

— Пам’ятник?

— Ну, не пам’ятник, а скоріш... Та просто, щоб знак був. Над могилою.

— Дивне місце для могили!

— А, що там дивного. То кілька років тому винесло на берег дядька... То він, мабуть, тижні зо два плив. Й стільки ж лежав. То його не те що на цвинтар везти, до нього підійти неможливо було! Ну, взяли — й закопали. На місці. Ну й залізяку встромили... валялась тут недалеко. А хто він і що — біс його зна...

Дідусь торохтів би, мабуть, і далі, але переляк, видно, не минувся даремне — бо щось в нього й губи посиніли... й рука несамохіть тяглася до грудей.

— Гаразд, синку, мабуть піду я... — сказав він неголосно наостанок. — Бо щось погано мені.

Швидко зібрався, черв’яків викинув у воду й пішов. Стало тихо та порожньо, лише десь неподалік кумкали одна одній дві жаби.

Журналіст підійшов ближче до пам’ятника, навіщось доторкнувся до нього пальцем. Фарба була стара й в багатьох місцях облупилась.

«Коли пам’ятник зогниє або його викрадуть на метал — від „того дядька“ не залишиться нічого. Абсолютно нічого. Ні дітей, ні будинку, ні дерева. Ні навіть імені», — чомусь промайнуло у голові.

Олександр зітхнув. А що, як... Він оглянувся.

Місце було глухе, навіть дике, дідок, мабуть, був вже далеко, Юрій, Вовка й Олена, скоріш за все, зайняті... Журналіст не бажав думати про те, хто саме з них зайнятий з Оленою. Хай навіть обидва одразу.

А що, як...

Думка здавалась все більш й більш привабливою.

А що, як спробувати підняти «того дядька»?

Він став біля пам’ятника, міцно вперся ногами у землю. Подивився. Скелет лежав у вільній позі, з розкинутими руками й...

Чи то здалося, чи справді?

...так й випромінював надію. Просився. Благав. Рвався на волю. Нагору.

— Встань! — невпевнено проголосив журналіст. — Встань і убий!

Нічого не помінялось. Лише жаби на мить перестали кумкати — наче прислухались, а потім вирішили — нічого страшного, то якийсь дурень сам із собою розмовляє.

Чомусь стало вельми образливо.

Журналіст уявив, що це його закопали у землю, що це він лежить у вогкому, холодному та важкому ґрунті, і той давить на руки, ноги, обличчя, не дає ані ворухнутись, ані навіть дихнути.

— Встань! — впевненіше сказав він. — Встань і убий!

Цього разу навіть жаби не звернули на нього уваги.

Лють надходила звідкілясь із середини. Рівними порціями — наче серце скинуло шланг у резервуар з ненавистю й з кожним скороченням висмоктувало частку звідти й вприскувало її у артерії.

Загупало у вухах. Точнісінько як тоді — на острові.

— Встань! — прогарчав журналіст. — Встань і убий!

Гуп. Гуп. Встань і убий.

Гуп! Гуп.

Раптом замовкли жаби й порснула з кущів якась пташка. Війнуло вітром — холодним та вогким.

Гуп. Гуп. Встань і убий.

Гупало під землею, й нечутно — але листя на деревах здригалося у такому самому ритмі.

Гуп. Гуп. Встань і убий.

Скелет ворухнувся. Дрібно затремтіла земля. Вершечок пам’ятника здригнувся й ледь помітно нахилився ліворуч.