Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Спікірувала чайка. Сонце торкнулося обрію. В небі висіла хмарка досить химерної форми.

— До речі, — Олександр мало не рипнувся з цим запитанням до капітана, потім згадав, залишилось лише п’ять, й розвернувся до Володимира. — А що таке характерник?

Але відповів все-таки капітан.

— Характерник? — неуважно повторив він. — О, це просто. Це приблизно таке...

Журналіст ладен був заклатися, що ніхто не ворушився, не вставав, не махав руками і навіть нічого не говорив.

Але...

Він тримав у руках ніж й досить відчутно притискав до горлянки. Своєї.

Рука затремтіла, ніж боляче вколов шкіру, й Олександр швидко поклав його назад. На столик.

І не поклав, а пожбурив.

Жалібно дзенькнула чашка.

Чайка з кісткою була вже далеко-далеко, сонце наполовину сховалось, а хмарка давно минула зеніт й відчутно зсунулася на захід.

Руки все ще тремтіли.

— Тепер зрозумів?

Ввечері Володимир рипнувся був до Олени, але та мило посміхнулася й сказала, що оскільки залишилося всього кілька днів, то вона б хотіла провести їх із коханим — ти ж не проти, любий?

Володимир чи то не сподівався на відсіч, а чи справді був не проти — але виявився настільки люб’язним, що навіть побажав їм спокійної ночі. Потім подумав й замахав руками:

— Тобто, навпаки! Неспокійної!

Дівчина знов посміхнулась й потягла Олександра в салон.

Чи то спрацювало Вовчине побажання, чи то слово «коханий» так подіяло на кореспондента, але за ніч він не склепив очей й щиро засмутився, коли сонечко викотилося з-за обрію.

І вранці мав вигляд бадьорий та жвавий, а на підморгування та запитальний погляд Володимира відповів підняттям великого пальця вгору.

Але подумав, що Володимир був би добряче здивований, якби взнав, що за всю ніч вони з Оленою кохалися лише раз, а весь інший час — шепотілися. Й було їм при тому так само хороше, як і під час кохання.

Вранці Юрій і справді загнав Володимира за штурвал, а журналіста — в салон, й почав довго й докладно пояснювати. Вчитель з нього виявився досить нудний, і якби мова йшла про щось інше, кореспондент заснув би вже на третій хвилині. Але оскільки йшлося про те, що мертвих взагалі не буває...

— ...Мертвих не буває. Якщо раптом тіло виходить з ладу — свідомість отримує шок, лякається, нишкне — але потім все одно прокидається. Прокидається — а воно раз! — а тіло вже некероване! Вже не ворушиться, вже не дихає, і навіть гниє. При цьому цікаво, що ворушитися-то воно не може, але ж болить!... ох і болить... І от людина, лежачи під землею, нічого не чує... нічого не бачить... а відчуває лише страшенний біль. Бо гниє. Як ти гадаєш, які емоції домінують при цьому?

Уявити це було важко. Але...

— Вони кричать, — коротко сказав капітан. — Вони страшенно кричать. Гукають на допомогу. Бо гниють. А це боляче.

— Але ж той дядько, що я його спробував піднімати... Він же був уже... Ну, тобто, гнити там вже було нічому?

— А от і ні. По-перше, кістки теж гниють. Ще довго гниють, десятки років. Знаєш, як відрізнити стару, викопну кістку від свіжої?

Журналіст, звісно, не знав.

— Треба її полизати. Свіжа кістка липне до язика.

Олександра занудило, але вже не так сильно, як бувало раніше.

— Але це ще не все. Хай навіть зогниє все, що може зогнити. Все одно. Людина лежить. В ямі. Без світла. Без звуків. Без холоду та тепла, без доторків, взагалі без всяких подразників.

— Здуріти можна!

— Ні. Здуріти вже не можна. Нема чому. Божевілля — це властивість виключно мозку. А мозок гниє одним з найперших. І що тоді?

— А що?

— А нічого. Людина знає, що крім неї залишилось безліч людей. Й вони ходять світом. Дихають. П’ють. Їдять щось смачне. Займаються коханням. Або онанізмом. Читають книжки. Дивляться на небо. Бачать сонце. І що тоді?

— А що?

— Й вони кричать. Довго. Кілька десятків, кілька сотень років. Деякі — з тисячу. Ось чому чим свіжіший труп, тим легше його знайти.

Юрій знову замовк, потім додав:

— І ще — вони знають. Знають, що живі можуть комусь із них допомогти.

— Як?

— Віддати їм силу.

— Що за силу? — незважаючи на низку новин, професійні рефлекси все ж працювали.

— Сила — це та частка життя, що ти віддаєш мертвякові. Її можна спресувати — й запхати, наприклад, два тижні у пару годин. Й тоді колишній покійник буде стрибати, як блоха... Лише дуже велика. Виривати руками дуби. Пробивати пальцем метал... тобто, не пальцем, звісно, а голою фалангою. Бігати, як гепард...

Юрій знов зробив паузу.

— Можна розтягти. Наприклад, півгодини — на день. Тоді та мумія буде ледь повзати, ледь ворушитись, й стогнати жалісливо. Але прокусити артерію — цілком зможе, тож обережно з ними.