Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Через рік тобі знадобиться осиковий кілок.

На борту знову почулися кроки, з’явилась Олена й граціозно збігла по трапу. У її лівій руці була гарненька яскрава серветка. У правій — чайник.

Гарячий. Паруючий. Без серветки. Шкіра під його ручкою навіть не почервоніла.

Дівчина прослідкувала за поглядом кореспондента, трохи знітилась й переклала чайник у ліву. Крізь серветку, звичайно. Але то вже було чистим театром. Для одного глядача.

— Володю! — все-таки запитав журналіст. — А що я зробив не так з тим потопельником?

— Юрка спитай, — непривітно буркнув запитаний. — Щось я не маю охоти про це говорити.

— Ги-ги, — сказав Юрій. — А я знаю, чому.

Володимир засопів, потім буркнув щось на зразок — «ну знаєш, то й знай», й впритул зайнявся своєю тарілкою.

— А чому? — негайно пхнув носа кореспондент.

— Це було друге запитання? — так само негайно підсік капітан.

Зопалу Олександр ляпнув «так», потім пожалкував, потім подумав й вирішив, що залишених п’ять питань ще цілком достатньо.

— Дуже просто, — почав капітан, Володимир засопів ще дужче й взагалі втупився носом у тарілку.

— Тому що колись сам таке зробив. Коли вміння було ще менше, аніж у тебе. І кеби теж.

Здавалося, сопіти дужче вже не можна було, але Володимир примудрився і це зробити.

— А як справа була? — жадібно запитав журналіст — але одразу ж і уточнив: — Це ще не третє запитання. Це лише уточнення другого.

— Та хіба ж я проти? — розвів руками Юрій. — Навпаки, я сам збирався згадати.

Вовчику, ти ж не проти?

— Проти, — буркнув Володимир й по паузі додав: — Але ж хіба ти на те зважатимеш?

— Ну вибач, — капітан знову розвів руками. — Ти ж сам мене запродав.

— Гм.

— Отож.

Олександр слухав й не знав — чи то справді йому вдалося нацькувати копачів один на одного, чи хтось з них, а може, й обидва, придурюються.

— Так от, — Юрій відкусив шматок ковбаси; майже не жуючи, ковтнув. — Справа була така. Одна хороша людина...

— Нічого собі — хороша людина! — раптом вибухнув Володимир. — Та він же, гад, був справжнім агентом! Розумієш — справжнім! Не тим, якому на шиї сорок гріхів навішали, а найсправжнісіньким!

— ...що й довів, — незворушно закінчив капітан. — Тим, що під час допиту вихопив з підставки олівця й загнав слідчому в око. А той зопалу схопився за револьвер. І, що найцікавіше, влучив.

— Важко було не влучити, — похмуро пробурчав Володимир. — Хоч й з лівого ока — але ж із двох метрів!

— Угу, — кивнув Юрій. — Але я мав на увазі... взагалі поганий стан з вогневою підготовкою в вашій конторі.

Володимир засопів знову, а журналіст вихопив з фрази «вашу контору» й намотав собі на вус. Або зарубав на носі. Або закарбував у свідомості. Так чи сяк — а це було третє запитання.

— Викликали Володьку. Питають — можеш? Той і каже здуру — можу!

— Не здуру, — не погодився Володимир. — А виключно від нестачі досвіду.

— Один чорт.

Володимир засопів би знову, але капітан не дав:

— Ну, кажи, кажи, що далі було.

— Ну що, що... Припнули тіло ланцюгами до столу. Залізного, звісно. По боках поставили двох гевалів зі шмайсерами. Я став трохи далі, про всяк випадок... Господи, як добре, що я став трохи далі...

Після згадки «шмайсери» у журналіста чомусь загупало в скронях, й початок наступної фрази він пропустив.

— ...ледь устиг вискочити. Поки воно ламало двері, я вже був досить далеко. А той дядько — на волі, та ще два шмайсери в руках. Коротше кажучи — півінституту, три десятки людей й півсотні ротвейлерів. Вщент! Не те що вщент — на шмаття! В клоччя! Лише, коли вирвалося на волю, підпалили з вогнеметного танку, та й навіть його воно встигло той...

— Що, знищити? — тут вже і Юрій недовірливо підняв брови.

— Ну, знищити — не знищив, але погриз добряче...

— Бре! — ображено кинув кореспондент. — Не міг ти у тій конторі працювати, де охоронці зі шмайсерами ходять.

Замість відповіді Володимир скинув сорочку, й Олександр подумав, що його зараз битимуть. Олена, мабуть, теж, бо стурбовано ворухнулась.

Але Володимир лише мовчки задер догори ліву руку й тицьнув кореспонденту свою підпахву. Волохату й не дуже приємну — ані на вигляд, ані на запах.

Олександр спочатку сахнувся, потім, вже розуміючи, в чому річ, придивився. Приховані волоссям, все-таки читалися сині літери:

О(І).

Група крові. Як у есесівців з якогось давнього фільму.

— Бачив? Потенційний донор, хай йому чорт!

Кореспондент присвиснув, Володимир опустив руку, але сорочку одягати не став. Груди його теж були волохаті й могутні. Та й руки видавали довге знайомство чи то з тренажерами, чи то з важкою фізичною працею.