Радий Радутный - Важка чоловіча робота

А скоріш за все — з тим та іншим.

Журналіст згадав інші специфічні навички сусіда по екіпажу й відчув легкий неприємний холодок на спині.

Якби Юрій сказав ще щось — сеанс запитань та відповідей на сьогодні скінчився б. Але помовчавши зо дві хвилини, Олександр трохи оговтався й посмілішав:

— Юрко!

— Га?

— Але ж відповіді я так і не дочекався?

— Цебто?

— Ніхто так і не сказав, чого воно так?

— Гм.

Юрій поглянув на Володимира. Той — на нього. Потім одночасно перевели погляд на журналіста й несподівано посміхнулись.

— А молодець!

— І все-таки?

Володимир зітхнув, а Юрій поклав ложку й пояснив — дуже коротко, але дохідливо:

— Тому що свіжі трупи — вони... Вони страшенно ображені. На всіх. На тих, що залишились. На тих, що їх піднімають. На все на світі. Тому, що їм боляче. Ти ж чув, як вони кричать з-під землі? «Підніміть мене!» «Дістаньте мене!» Ти уявляєш, що відчуває людина, коли її тілом повзають черви? Коли вони прогризають нори в обличчя, рухаються наскрізь крізь губи та очі? Коли всередині щось ворушиться? Коли лежиш в домовині, або й взагалі просто в землі, коли не можна ворухнутись, й тіло не слухається — але болить, болить, страшенно болить увесь час?

Журналіст схопився за рота й кинувся до борту. Встиг. Повернувся. Але їсти більше не пробував.

А Юрій, наче й не помітивши того руху, продовжував:

— І от знаходиться дурень...

— Зачекай! — перебив його Олександр. — Але ж вони мертві! Їх же, багатьох, на розтині ножами ріжуть, а потім нутрощі навмання в груди та черево пхнуть! Які відчуття, який біль? Вони ж мертві!

Олена зітхнула, сказала: «Вибачте, хлопці, я, мабуть, піду!» Й пішла.

Олександр навіть не провів її поглядом.

— Ото ж бо й воно, — теж зітхнув капітан. — Усі так думають.

Подумав ще трохи й додав:

— А потім їхні думки міняються.

Подумав ще трохи — і порівняв:

— Як у бабці, що пнеться в автобус. Поки не зайшла — то кричить, що там місця ще на десятьох. А як залізе — то верещить, що вона сама ледь залізла, а місць вже дві зупинки нема.

Володимир посміхнувся. Олександр — ні.

Вся історія людства раптом постала перед ним в іншому світлі.

— І що — всі так?

— Аякже, — запевнив його капітан. — І ти теж. Якщо ти це мав на увазі.

Журналіст сидів нерухомим хвилину, потім ворухнувся й раптом повернувся до іншої теми:

— До речі, Володю... З приводу того номера... Це ж тобі, виходить... Не менше...

— Так, — життєрадісно кивнув Володимир. — Скоро виповниться...

Він урвав сам себе, сторожко поглянув на капітана й не таким радісним тоном продовжив:

— Цебто, сподіваюсь, що скоро виповниться...

Він знову на мить замислився, потім буденним, абсолютно недбалим тоном оголосив:

— Сто чотирнадцять років.

— Всього лиш, — насмішкувато відповів капітан. — Щеня!

Журналіст хотів сказати «бре!» — і вдавився. А поки кашляв, подумав, що навряд чи зараз будь-яка людина, ким би вона не була, хай скінхедом, хай неофашистом, хай реконструктором-аматором...

Але не стане, не стане, не стане колоти собі групу крові під пахвою!

Крім того...

— А як же це тобі вдалося? — запитав він Володимира.

— Не вдалося! — той прискіпливо задер вгору пальця. — Не вдалося, а вдається, тьху на тебе, тьху, тьху.

— І все-таки?

— Ну як... здоровий спосіб життя... Не п’ю... Не палю... Спортом займаюсь... Небезпек уникаю...

— Бре! — коротко кинув Юрій.

— Ну й бре, — охоче погодився Володимир, потім поблажливо посміхнувся й пояснив журналістові, наче малому синкові, — Сашуню, ну ти сам подумай. Ну якщо я можу залатати мертвій дівчині шкіру на черепі... ну, не так, як Юрко... То професіонал! Але все-таки ти не помітив, поки смикати не почав. А я ж нашвидкуруч працював, не стараючись!

Він зробив паузу.

— То як ти гадаєш, невже я не зможу самому собі...

Володимир глибоко зітхнув.

— ...почистити легені від пилу або залишків диму?

Він харкнув, й за борт полетів густо-чорний кавалок слизу.

— ...або не почистити серце від тих гидких білих бляшок? Не прискорити його? Або не зупинити на півгодини?

Шкіра на його грудях — навпроти серця — раптом випнулася й залопотіла, як прапорець на вітрі. Потім завмерла. Зовсім.

— ...не вичищу сіль із суглобів...

Він раптом вивернув руку й зігнув її в тому напрямку, куди, по ідеї, вона гнутися не повинна була.

— ...або не залатаю якусь дрібну дірку?

Володимир узяв ніж й, мабуть, хотів демонстративно протикнути шкіру на передпліччі, але Юрій поморщився, й ніж умить опинився на місці.