Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Над бортом з’явилося Володимирове обличчя. Розлючене.

— Ти кажеш — «не роби цього» чи «не робив би ти цього»?

Юрій якусь мить помовчав. «А яка різниця?» — встиг подумати журналіст; капітан зітхнув і сказав:

— Друге.

— Ну, тоді, — Володимир знову сховався за бортом. — Тоді, я, мабуть, все-таки зроблю.

І тоді журналіст переконався, що різниця все-таки є. Юрій знову зітхнув й втупився у свою чашку.

У стосунках копачів годі було розібратись.

Володимир знову показався над бортом. У руках він мав довгу гвинтівку з оптичним прицілом, й кореспондент здивувався — наче ж і сам не раз зазирав в ту криївку, а гвинтівку не бачив. Але на біса...

Журналіст роззявив був рота, але сказати нічого не встиг.

Сухо тріснув постріл.

Огидний голос урвався, наче йому кілка в рот загнали. Або не в рот. Або туди, куди він заслуговував.

Красень-корабель якусь мить ще рухався по прямій, потім різко повернув ліворуч, нахилився — аж з палуби щось у воду скотилося — й чкурнув так, що його, мабуть, і корабель Волохатого не наздогнав би.

Над бортом знову з’явилася пика Володимира. Аж сяюча.

— Так от, Сашуню, — задоволено сказав він. — Пролетар — це не той, хто працює на токарному верстаті, знає сто двадцять три операції й за пляшку може чорта зробити. З відходів основного виробництва. То — робітник. Я таких поважаю. А пролетар — це той, хто не має нічого, окрім своїх ланцюгів.

Він подумав і додав:

— В голові.

Подумав і додав ще:

— І от таких я люблю стріляти найбільше.

Знову брязнув кормовий люк, Володимир збіг трапом й весело обійняв Олену рукою за талію.

— Ну що, серце моє, насолодо очей моїх, красо невимовна й чарівносте неймовірна! Кави ще одну чашку наллєш?

Дівчина посміхнулася, але в очах її застиг дивний вираз. Капітан теж мав вигляд, наче повістку з військкомату отримав — і знаєш, що нічого страшного, а все ж неприємно.

Сніданок закінчився нашвидкуруч, а капітан навіть каву свою не допив.

Журналіст гадав, що вже звик до того, як береги зникають за обрієм. Виявилось, що він помилявся. Біс його зна, що саме стало тут причиною — чи то інший колір води, чи то вітер, чи повна відсутність темної смуги на горизонті... Чи, може, солонуваті бризки, що весь час потрапляли до рота?

Скоріш за все — усе одразу.

Але так чи сяк, але йому було трохи неспокійно і навіть страшно.

І хвилі.

Хвилі були високі, пологі, могутні та рівномірні. Вони котилися весь час у одному напрямку, вервечками — настільки рівними, що здавалося, ніби це не море — а поле. Пооране. Лише трактор був, мабуть, висотою з будинок.

Ніс корабля поволі піднімався... піднімався... піднімався... та скільки ж можна! — і раптом швидко та несподівано падав донизу.

Хоч як ловив момент журналіст — але все одно кожного разу це була несподіванка.

І тоді серце стрибало кудись униз, обганяло ніс корабля, падало, падало, падало — і ховалось десь у районі машини.

— Гей, Сашко! — гукнув з рубки капітан. — Якщо вже стовбичиш на носі — то заодно і пильнуй!

— Що? — не зрозумів Олександр.

— Пильнуй, кажу!

— Що пильнувати?

— Все пильнуй!

Журналіст знизав плечима. «Все» — могло означати що завгодно, від плавучої колоди під носом аж до Нептуна з тризубом. Останнє було малоймовірним, але, але, але...

Щось рухалося.

По поверхні.

Далеко.

Але назустріч.

— Юрко!

— Га?

— Там щось!..

— Бачу!

У кореспондента знову закалатало серце. Варіантів було безліч, й найбільш ймовірним здавалося просто зустрічне судно — але...

Піймавши себе на тому, що про «але» він думає вже вдесяте за останні хвилини, журналіст сплюнув за борт й вилаявся.

Поглянув собі під ноги й вилаявся ще раз, бо вітер закинув його плювок на штани.

Цятка на обрії перетворилася в плямку, та — у профіль якогось судна. Стало помітно досить високу надбудову. З антеною зверху. Дуже схожою на радарну.

— Вовко! — рикнув капітан.

— Га? — той вилетів з каюти, наче з гармати вистрелений.

— На корму! Готуй криївку до обшуку!

Володимир, не відповівши, кинувся на корму й почав гарячково крутити баранці.

— Я скажу, коли!

— Добре.

Корабель наближався. Він був сірого кольору, непомітний, й мав на носі щось підозріло схоже на артустановку.

Ревнула сирена.

— Прикордонні війська України! — прогавкало в мегафон. — Зупинитися! Лягти в дрейф! Приготуватись до прийому...

В голосі почулася ледь помітна непевність.

— ...людей на борт!

Дизель перестав торохтіти, й корабель негайно почало хитати ще й з боку на бік.