Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Капітан підніс до губ мікрофон на товстому дроті, натиснув тангенту й щось проказав. Зачекав. Повторив.

— Добре! — несподівано рикнув мегафон. — Тримай малий газ!

Лише тепер журналіст здогадався, що Юрій попросився не глушити дизель, щоб не втратити керованість судном.

Сторожовик підійшов до лівого борту, й два матроси причаїлися напоготові з баграми.

Юрій обережно крутнув штурвал трохи вліво.

— Хрясь!

Це зламався багор, що ним один із матросів спробував зачепитися за борт.

Але на його місце негайно підскочив інший — з товстим канатом. Пожбурив кінець на палубу — поруч з кореспондентом.

— Сашко, прийми! — гукнув капітан.

Олександр слухняно підняв канат, оглянувся — кнехт був поруч. Накинув, обмотав петлями.

Матрос на палубі сторожовика голосно засміявся.

Другий, з багром, виявився вправнішим — зачепився за борт, притягнув.

Корабель струсонуло. Старі покришки, навішані на борту замість матів, сплющилися, наче з пластиліну були поліплені.

З борту стрибнуло два матроси — з куцими автоматами за спиною, та офіцер — підстаркуватий, сивовусий...

Старший лейтенант? Чи як воно там на флотах правильно?

Мабуть, не дуже добре йому служилося.

Але все одно Олександрові було трохи не по собі. Журналістська ксива могла захистити його у більшості випадків — навіть, якби копачів просто тут-таки почали в’язати й допитувати. На будь-якому слідстві або навіть суді він міг сказати, що просто збирав матеріали. Проводив, так би мовити, журналістське розслідування. А що вже інші ЗМІ, незалежно від орієнтації та стосунків, почали б його захищати — то це гарантовано...

Юрій вимкнув дизель й спокійно вийшов назустріч.

Офіцер приклав до кашкета руку, щось сказав — мабуть, відрекомендувався. Юрій протягнув йому руку. Той на мить завагався — але потім руку потиснув. Щось сказав. Юрій підвів брови. Офіцер ще щось додав. Юрій покрутив головою й помахав журналістові — мовляв, теж підходь.

Дизель на сторожовику теж заглух, стало тихо — лише вітер свистів.

— Уявляєш, Сашко, — трохи схвильовано сказав капітан. — Якийсь мерзотник обстріляв пасажирський корабель! З...

Він обернувся до офіцера.

— З чого, кажете?

Той теж завагався, але з пастки вибратися не зміг.

— Скоріш за все — зі снайперської гвинтівки!

Моряк карбував слова, як монети; слово — гривня, речення — десятка. Неголосно, але твердо.

— Ну, значить, це точно не ми, — посміхнувсь капітан. — У нас на борту...

Офіцер напружився.

— Одна рушниця. Звісно, зареєстрована. Показати?

— Так, — кивнув той. — Доведеться показати. І її, й документи. І взагалі, всі документи. Крім того...

Він знов зробив паузу.

— Боюсь, що нам доведеться зробити обшук.

Юрій поморщився.

— Загалом, — здалеку почав він, — можна було б попросити вас показати ордер на обшук...

Офіцер розкрив рота, мабуть, збираючись послатися на якийсь пункт якогось закону — але капітан його випередив.

— Але оскільки ховати нам нічого — то чом би й ні?

В очах моряка промайнув якийсь вираз. Журналіст не міг би сказати — чи було це полегшення (наприклад, від того, що не довелося тиснути юридично або застосовувати силу), чи, може, і навпаки — легке розчарування.

Наприклад, якби готувалася провокація.

Він кивнув матросам, але Юрій взяв його за плече.

— З нами... дама, — водночас м’яко і твердо сказав він, й кореспондент піймав себе на заздрощах. Він таким тоном говорити не вмів.

— ...і я був би вельми вдячний, якби ваші підлеглі поводили себе чемно та ввічливо.

Ця фраза журналістові теж здалася вельми дипломатичною. Вона містила в собі, по-перше, натяк на хабар, по-друге, ввічливу, але погрозу, по-третє — вбивала клин між матросами та їхнім командиром — бо він, бач, точно людина чемна та ввічлива, а от матросня всяка, можливо, і ні.

Офіцер кивнув й рикнув на двох підлеглих:

— Почати обшук!

Він зробив паузу.

— І не матюкатись! На борту дама. Як почую...

Мабуть, він хотів сказати, що саме він зробить, якщо почує матюк, і тут допер, що сказати-бо якраз і не можна.

Дама на борту!

З салону вийшла Олена, і журналіст звично вже роззявив рота.

Дівчина знову вбралася в блузку та шорти й набрала при цьому вигляду щонайменше...

Ну, не королеви, звичайно, але не менш, аніж коханки прем’єр-міністра.

При тому під блузкою явно нічого не було, й матроси негайно втупились туди поглядами.

— Що в нас за гості? — голос її теж був водночас твердим, чемним, та лише на якийсь градус холоднішим за нейтральний — цебто, я бачу, що ви тут у справі, але, сподіваюсь, що надовго ви тут не затримаєтесь.