Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Щось гепнуло поруч у воду, з плеском та ляпом, матюкнулося й добряче стусонуло журналіста під ребра.

— Здурів? — загорлав Володимир. — Хочеш, щоб він порозривав всіх нахрін? Ану геть! Геть, кажу, відійди!

Спантеличений (й добряче наляканий) Олександр слухняно відбіг кроків на двадцять. Володимир став навколішки над могилою, водив понад нею руками й щось шепотів. За мить у кореспондента почали заплющуватись очі. Про всяк випадок він, спотикаючись, відійшов ще на стільки ж — допомогло. Але все одно хотілося щонайменше — позіхнути, а ще краще — лягти й відпочити.

Володимир закінчив, повільно піднявся з колін й так само повільно-повільно побрів у воду.

— Гей, — Олександра він згадав, вже коли майже вийшов з бухточки. — Чого стовбичиш? Пішли додому.

— Ти, Сашко, перш ніж щось таке робити, то краще спитай, — повчав його Володимир під час вечері. — Зробити дурницю легко, а виправити — замучишся. Це як з кнопкою, знаєш? Був у одному університеті ректор... любив студентів повчати, що техніки боятись не треба. Навіть плакат наказав повісити — «Бачиш кнопку? Натисни!»

— Ну? — навіть Юрій, здавалося, зацікавився.

— Ну й натиснув один... розумака. Прийшли на практику на якусь ГЕС, а там кнопка. Велика й червона. Він і натиснув. Раз — і гідрозатвори упали, турбіни стали, світла нема.

— І що?

— Ну що, що. Студента вигнали, плакат зняли, ректора теж.

Журналіст посміхнувся, але трохи вимушено. Хоча... якійсь жовтій газеті таку історію можна було б і продати. Якби він зараз, звісно, не відчував себе тим студентом.

— Юрію! — здалеку почав він.

— Га?

— А що я зробив не так?

— Ха, — це озвавсь Володимир й, мабуть, хотів і продовжити, але наткнувся на погляд Юрія й негайно зайнявся своєю тарілкою.

— І все-таки?

Володимир поглянув на нього трохи здивовано й озирнувся на Юрія.

— А воно тобі треба? — недбало кинув той.

— Ну... цікаво. А що, це секрет якийсь? — тон журналіста теж був недбалим, але недбалість та нікого б не обдурила.

— Та не те, що секрет, — обгризаючи кістку, пробурмотів капітан. — Власне, знає про нього багато людей.

Він впритул зайнявся кісткою, обгриз, потім розкусив — аж затріщало, й лише тоді пожбурив за борт. Негайно спікірувала чайка, хапнула гостинець на льоту й кудись понесла.

— ...але ціна цього несекрету велика, — продовжив Юрій.

— І яка ж?

Кореспондент звик до людей, що намагалися інформацію продавати. Але платив рідко. Як правило, всі секрети (окрім військових) вдавалося легко виловити за допомогою пляшки, товариської розмови або обіцянки не згадувати джерело. Або ж згадувати. Залежно від джерела.

З військовими було трохи важче. Особисто він цим не займався, але від колег чув, що коли не колеться лейтенант, слід звернутись до капітана, і так далі. На рівні полковника вдавалося знати майже все.

Ну, а у випадку геть важкому, варто було спитати ще й прапорщика. Той точно все знає.

— То скільки ж?

— Ги-ги, — Володимир хотів щось сказати, але знов передумав.

— Шматочок, — натомість відповів Юрій. — Один маленький шматочок.

— Шматочок — чого? — не зрозумів журналіст.

Володимир зітхнув, а Юрій знов подивився на нього, як на ідіота.

— Життя, звісно.

Олександр посміхнувся й з деяким подивом побачив, що посміхається він один.

— Гм, — сказав він. — Ну, загалом...

Юрій уважно поглянув йому у вічі, й фраза залишилась недомовленою.

— Ну, — повторив Олександр. — І що я отримаю за ці... за цей шматочок? І якого він розміру?

— Приблизно два роки, — спокійно відповів капітан. Чомусь у зворотному порядку. — А отримаєш базові знання. Як шукати. Як питати. І як піднімати.

— А шукати я... — почав був кореспондент, але Юрій тицьнув великим пальцем за спину. Вийшло начебто назад — але водночас і вниз.

— Там — що?

Олександр придивився.

— Ну...

Земля не озивалася. Абсолютно.

— Нічого.

— Бре, — сказав Володимир. — Юрко має рацію. Вчитись, вчитись, вчитись.

— А що там? — трохи ображено повернув запитання кореспондент.

Замість відповіді Юрій підняв догори обидві руки — наче в полон зібравшись здаватись, й опустив різким рухом — як камінь кинув.

Й Олександр ніби став тим каменем.

Чорна земля кинулася в обличчя, проковтнула, поглинула його й потягла в глибину. Він не встиг навіть смикнутись, вхопитись за щось, учепитись за якийсь корінь, затриматись, навіть повітря ковтнути.

В очах потемніло... але зір тут був непотрібним.

Скелет було видно й так. Він лежав в кам’яній поховальній камері. Як не дивно, дах її не був обвалений, й під ним залишалось достатньо вільного місця. Поруч, дбайливо складені, розташувалися якісь горщики... глечики... скриньки... широкий бронзовий меч...