Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Брехня!

Й після того довго мовчав. Потім повеселішав та уточнив:

— Про хорта. А от про характерника і про те, що чорта підстрелив у річці — чистісінька правда!

Олександр мало не реготнув, потім замислився, згадав «того, хто в скелі сидить» — й передумав.

— І що Дюнкерк взяв — теж!

— Тю, — цього разу журналіст вже не стерпів. — Так Дюнкерк же — у Франції!

— А то! — Юрій сказав це з такою гордістю, наче й сам брав участь у тому поході.

— А як він москалів дрючив! — вихопився й Володимир. — Юрко, розкажи!

— А що тут розказувати, — капітан невдоволено знизав плечима. — В 1668... чи дев’ятому, не пам’ятаю... Очолив антиросійське повстання. Не де-небудь, а на Слобожанщині.

— Та ну?

Новина й справді цікава. Харківщина, на думку кореспондента, була останньою місцевістю, де могло спалахнути «антиросійське повстання». Але від звичного «бре!» він стримався й сам собі дав завдання попорпатись в інтернеті.

— Занапастив сина, — продовжував Юрій. — Сам здався, попав у Сибір. Правда, як москалям припекло, то миттю його реабілітували. Ну зовсім, як у нас зараз.

Володимир засопів, але журналіст не звернув на те уваги, бо жадібно слухав.

— А припекло, коли Магомет IV зібрав банди тисяч на триста вояків й попер. Як попер, як попер!

— Це, мабуть, тоді яничари пробралися в Січ? — вліз Володимир.

— Угу. Саме тоді.

— І що, ні варти не було, ні охорони ніякої?

— Як це не було? — аж образився капітан. — Все було. То ти істориків обчитався — про молодого козака, який шлях показав, про діда Шевчика, який турків випадково помітив... Насправді все було не так.

— А як?

— А дуже просто. Козачок наш був засланий. Володимир аж посміхнувся. Олександр теж.

— І шлях показав, і про п’яних козаків наплів зо три вози. Турки й повірили. А ми... а наші тоді позасідали по куренях з мушкетами й чекали. Щоправда, варту, справді, довелося сховати. Сховати, чуєш, Вовчику, а не зняти! Різниця є, але невеличка.

— Ги-ги, — реготнув Володимир. — Згоден!

— Так от, турки прокралися в Січ, й наші впритул розстріляли їх із мушкетів. Було їх тисяч п’ятнадцять, а втекло — тисячі півтори. Полонених... точно не скажу, але менше двох сотень. А інші — самі розумієте. Мушкет, та впритул... та коли люди натовпом стоять... Порозривало, не згірше за ДШК!

Юрій зловтішно вискалив зуби.

— А трупи?

— А що трупи? Дніпро ж поруч, а риби в Дніпрі багато.

— М-да... — замріяно протягнув Володимир. — Може, зупинимось, попірнаємо? Там же, мабуть, і зброя, й золото по кишенях розпихане?

— Не варто, — знов посміхнувсь капітан. — Гадаєш, ти один такий розумний? Та там жодної кишені необшуканої не було, ще коли їх скидали!

Володимир коротко й розчаровано реготнув.

— Не шкодуй, — Юрій кинув на нього уважний погляд. — Я тобі колись інше місце покажу.

— Домовились.

— А правда, що він своїх порубав? — раптом запитав Володимир. — Тих, хто не схотів повертатися з Криму? Скільки? Тисячі три чи більше?

Обличчя Юрія вмить скам’яніло.

— Значить, правда, — задоволено сказав Володимир.

Чи то Олександрові здалося, чи справді — але Володимир помітно повеселішав...

Гріх було не скористатися такою нагодою.

— Володю?

— Га?

— Звідки Юрко знає такі подробиці?

— Ти про що?

— Про Січ.

— А... Та, про Січ — то дурниці! Він багато чого знає! А чого ти мене питаєш, ти його спитай. Лише...

Він на мить перестав посміхатись. Це траплялося так само рідко, як посміхався Юрій.

— Ти лише про Батурин його не питай.

— Чому?

— Та... Не питай — та й усе. І взагалі, тобі що, робити нема чого? Що, вже натренувався, бачиш на півкілометра під землю?

— Ну...

— Ану, що воно там?

Володимир тицьнув рукою за борт ліворуч, і в кореспондента склалося враження, ніби зроблено це було навмання.

Але... Але «там» щось було. Темне й невиразне. Вороже. Зле. Давнє-прадавнє. Самотнє.

Він напружився, в голові загупала кров, в потилиці закололо... але видніше не стало.

Довелось видихнути, й з півхвилини відхекуватись. Олександр зціпив зуби й спробував ще раз.

Біль перебрався з потилиці в маківку, гострою шпичкою стрельнув над оком, кров знову почала гупати у барабани скронь...

«Темне та зле» ворухнулось назустріч, й Володимир смикнув його за плече.

— Гей, чоловіче, ти що? Що ти там відкопав?

Він і сам придивився у тому напрямку й зблід.

— Нічого собі!

Побіг до Юрія, що й собі висунувся з рубки, й швидко про щось доповів. Щось отримав — мабуть, вказівку.