Радий Радутный - Важка чоловіча робота

З салону не долинало ані звуку.

Прокинувся Володимир, виліз на палубу. Дістав з-за борту відерце води, з задоволенням вихлюпав на обличчя та спину, форкаючи, як морж.

— А де... — почав він, потім зазирнув до салону, гмукнув, й подався до рубки.

— Сашко, йди сюди, — гукнув він по паузі. — Допоможеш.

Допомога була символічна — Володимир змусив його шукати гирло якоїсь Вовчої річки, що впадає в Дніпро «десь тут». Олександр відшукав. Але, шукаючи, думав, що насправді ніяка вовча, собача, чи чортова річка Володимиру не потрібна, й насправді він просто відвертає увагу від...

Від чого?

Що, що, хай йому чорт, коїлося в салоні? Для чого було кликати капітана, і як сталося, що він (от же дурень! от садист, несамовитий звір!) відірвав дівчині шмат волосся, а вона того не відчула?

Дурні думки лізли в голову, руки тремтіли, Олександр упустив лоцію й Володимир довго його за це лаяв.

Найцікавішим було те, що журналіст був йому за це щиро вдячний.

Капітан вибрався з салону не скоро. Натомість одразу вийшов на ніс, зачерпнув ще відерце води й довго мив руки. Потім вихлюпнув залишок, зачерпнув ще одне й почав умиватись.

Вираз на його обличчі був нейтральним — як завжди.

— Доброго ранку! — привітна та усміхнена дівчина вибралася з салону крізь інші двері. — Хто питиме каву?

— Я! — радісно загорлав Володимир. — І якнайбільше! А якщо до неї ще знайдеться тістечко, печиво, млинець або грінка — я, Оленко, на тобі оженюсь. Просто зараз. Якщо, звісно, Сашко мене веслом по макітрі не переконає цього не робити!

Він торохтів, не вгаваючи; дівчина посміхалась та щось кокетливе говорила у відповідь, поралася з кавником та чашками, й Володимир відчув, як дике напруження поступово його відпускає.

На Олениній голові не було ані рани, ні крові, ані шраму, ані навіть безладу в волоссі.

Дівчина перехопила його допитливий погляд, й на мить її обличчям пробігла якась невиразна тінь.

Снідали весело, з жартами, компліментами та дружніми насмішками, але все воно було трохи штучне.

А потім журналіст згадав, що йому надали право «запитувати все, що завгодно», і як тільки Олена сховалася у салоні, негайно ним скористався.

— Юрко!

— Га?

— Що сталося?

— Ти про що?

— Про сьогоднішній ранок.

— О, багато чого сталося! У дизеля термостат накрився, треба буде або поміняти, або розібрати, подивитися, що з ним. Інтернетом повідомлення проскочило, що в Дніпрі потонув приватний кораблик, але команда у кількості одного чоловіка врятована. Що ще? А, на дощ збирається...

— Не знущайся.

— Гаразд, вибач. Більше не буду. А ти, коли кохаєшся, то слідкуй за собою. Бо розважаєшся ти, а наслідки розгрібаю я.

На слові «кохаєшся» Олександра чомусь як ножем у серце вкололо.

— І все-таки?

— Ну що — все-таки? Ти захопився, смикнув дівчину за волосся й відірвав шмат разом зі шкірою. А я поставив на місце. От і все.

— То, Юрчику, мабуть, я винен, — винуватим тоном вліз Володимир. — Погано попередню рану залатав. Ту, що від вибуху.

— Угу, — Юрій кивнув. — І це теж.

Подумав й безжально додав:

— Тобі ще тренуватись і тренуватись.

— Та отож, — Володимир зітхнув.

Запала мовчанка. Першим її знову порушив кореспондент.

— А як ви це робите?

— О-о-о, — тон Володимира негайно змінився. — То ти занадто зблизька починав, а тепер — дуже здалеку. Тебе ж, мабуть, не вся метода цікавить, а одне конкретне її використання. Олена. Хіба не так?

— Ну... — Олександр хотів був заперечити, але прислухався сам до себе й визначив — так. Це було дивно — самому собі. Ще тиждень тому, напавши на таку тему, він за найменшу інформацію запродав би всіх своїх знайомих дівок. Разом узятих.

Але під першою думкою ворухнулася друга — більш раціональна й трохи підступна. Вона вважала за краще поцікавитись саме методою.

— І те, й друге, — нарешті, визначився кореспондент. — І метода, й конкретика.

— А що спочатку? — реготнув Володимир. — Втім, не розмірковуй. Тут, хоч-не-хоч, доведеться починати з методи...

Через годину кореспондент сидів, як мішком по голові вдарений, й мішок той був не порожнім. Нова інформація крутилася в голові, як шестерня у годиннику, й, подібно ж до інших шестерень, тягла за собою цілі ланцюги інших думок.

— Ти ж вже шукав, — сказав тоді Володимир. — Пам’ятаєш, коли на острові Волохатий почав усіх піднімати — то ти придивився, як слід — й відшукав. Що для цього зробив, пам’ятаєш?

— Гм, — все що зміг сказати у відповідь журналіст.