Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Спогад був досить двозначним. З одного боку, відчуття чужої, гарячої, липкої та смердючої крові, що ринула з перерізаної горлянки, було гидким. Мерзотним. Паскудним.

З іншого...

З іншого боку, той спалах свідомості, коли думки почали крутитися швидше, аніж після трьох чашок міцної кави. Загострення зору, що з легкістю пронизав пітьму, землю і воду. Відчуття сили, що так і перла зсередини. Могутня напруга — мало штани не розірвало.

— А що, це якось пов’язане? — запитав він, скоріш для того, щоб повернути розмову на інше.

— Аякже! — запевнив його Володимир. — Два боки однієї медалі. І шукаєш, і піднімаєш практично одним і тим же відчуттям.

— Відчуттям?

— Ну не лопатою ж! Звісно, що відчуттям. Ану спробуй!

— Спробувати — що?

— Прислухайся!

Журналіст слухняно нашорошив вуха.

— Та не вухами, дурню! Так, як тоді придивлявся!

— Гм... — скоріше від несподіванки, аніж з якоїсь іншої причини кореспондент пригадав дивний свій стан... тоді, після вбивства. І...

— Ох, чорт!

Берег праворуч став раптом великим напівпрозорим шматком желе. З родзинками. Родзинки були великі, й форму мали довгасту, й взагалі більш схожі були на якісь ящики, ану ж бо, ану...

Труни!

Олександр струснув головою, видіння зникло, й одразу ж берег став берегом... але пагорб на ньому був геть усіяний хрестами та пам’ятниками.

— Ну як? — поцікавився Володимир. — По пиці видно — сподобалось.

Він перебільшував. Олександрові не те що сподобалося чи ні — він взагалі не знав, як до цього ставитися і що з цим робити. І як викликати, до речі, теж.

Він спробував поглянути ще раз — й нічого не вийшло. Берег лишався берегом, пагорб — пагорбом, а кладовище — звичайним кладовищем. Хай навіть розташованим у мальовничому місці. Журналіст глибоко вдихнув повітря й спробував ще...

— Еге, хлопче, не захоплюйся! — Володимир штовхнув його поміж плечі. — Зопалу та без досвіду можна... знаєш, який орган можна здуру зламати?

— Знаю, — пробурмотів Олександр.

Серце калатало, достоту, як і тоді.

— Ти потренуйся поки що, — дружньо кивнув йому Володимир. — Але дуже не напружуйся. Так, один-два погляди на годину. А потім будемо розбиратись, чи варто тобі відкочувати камінь з гробниці, чи зачекати на ангелів.

Він посміхнувся та відійшов, а журналіст так і залишився стовбичити біля борту з не дуже розумним виглядом на обличчі.

Бо остання фраза натякала на дуже вже знамениті події.

У які він з самого дитинства й до останньої миті не вірив.

Аж ось, бач.

Дуже хотілося сказати: «Бре!»

— Володю!

— Га?

Цього разу журналіст набрався хоробрості по обіді, коли Олена знову відзначилася, як найкраща куховарка в радіусі найближчих двадцяти метрів (це ляпнув Володимир, потім виправився й почав переконувати, що він мав на увазі двадцять кілометрів! та ні, взагалі в Україні! тьху, прости, Господи, що я мелю — на всій нашій півкулі, та й, мабуть, планеті, теж!)

Дівчина посміхалася й крадькома позирала... Олександр боявся повірити своїм очам — саме на нього.

— Володю... А як це виходить?

— Що саме?

— Ну, що ми дивимось — й бачимо те, що попід землею.

— Ге, хлопче, ну це ти загнув! — Володимир аж засміявся. — Попід землею! Дулю з маком. Аби ми бачили все, що попід землею — то на біса б тягли з собою металошукачі, індуктори, паравани та інший мотлох. Ми б тоді салон завантажили дівками та пивом і їхали б, як пани, зупиняючись лише у великих портах. Знаєш, як в анекдоті? Заїжджає дядько джипом на станцію техобслуговування й каже: «Мені витрусити сміття з попільничок, замінити мастило й дівок у салоні!»

Він реготнув, але журналіст лише поморщився й збити з теми себе не дав.

— А що, як не все?

— Тільки трупи, — посерйознішав Володимир. — Виключно трупи, молодий чоловіче. Ну, й те, що з ними якось пов’язане, і то, лише якщо воно поруч.

— А... чому?

— А прислухайся. Ось просто зараз. У тому напрямі.

Він раптом тицьнув рукою, але не на берег, як чекав журналіст, а за борт — ліворуч. Олександр придивився... і ахнув.

Майже під кораблем, на глибині приблизно шість метрів, напівзатягнутий мулом, вкритий водоростями та гидким слизом, лежав скелет. Йому було боляче. Йому було холодно, тоскно та нудно.

Він лежав там більше десяти років, поруч з металевим ящиком для зимової рибалки, довбнею та одним чоботом, бо другий течія занесла кудись.

І весь цей час він кричав!

Олександр заткнув вуха, але безгучний крик, плач, зойк та благання пробивалося крізь руки, крізь вуха, крізь голову, краяло серце й підштовхувало допомогти.