Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Потім трапився поворот, й місце пригоди зникло за мисом.

Ближче до вечора пройшли Дніпродзержинський шлюз; а Дніпропетровськ минали взагалі в сутінках, й тому, крім великого будинку річпорту, журналіст нічого, уваги вартого, не побачив.

Вдалої бухточки для ночівлі не знайшли, тому стали на якір метрів за півсотні від берега. Капітан налаштував комп’ютер, як він висловився — «на шухер». Тобто, щоб пищало, як хтось наближатиметься. Володимир спитав, що буде, якщо наближатимуться на гумовому або дерев’яному човні, або й вплав. Юрій засопів й буркнув, що й справді, чергувати таки доведеться.

І як завжди, взяв на себе «собачу вахту».

Кореспондентові не спалося. То було холодно, то стало жарко. То раптом стало душно, то почали мучити протяги. Хлюпання хвиль у борт здавалося підозрілим звуком. Легеньке похитування... складалося таке враження, ніби він намагався заснути на каруселі.

Коли Володимир о першій годині прийшов журналіста будити, Олександр аж підскочив.

Втім, на палубі стало чомусь іще гірше.

Похолонуло. Олександр ще раз спустився в каюту, взяв куртку. Поглянув на Володимира — той сопів, наче вдома у ліжку спав.

Виліз. Поглянув на небо. Хмари заслали йому геть усе, й жодна зоря не виглядала з-за тої ковдри. Пересмикнув плечима.

Берег скоріш вгадувався, аніж виднівся, а протилежний — ховався в пітьмі, й загалом складалося враження, ніби корабель стоїть посеред великого озера без кінця, і без краю, і вода в ньому непрозора, чорна й холодна, й тягне, тягне, тягне до себе...

— Нудишся?

Журналіст аж підскочив, зопалу ледь не вихопив пістолет, й лише по паузі здогадався, що постать у білому — то не привид, а лишень Олена.

— Угу, — буркнув він непривітно.

Непривітним він став раптово і з двох причин. По-перше, щоб голос не видав нещодавнього переляку. По-друге... по-друге, якого біса він мав бути люб’язним з повією? З дівкою, яка позавчора переспала з одним коханцем, вчора — вже з іншим, а сьогодні... Втім — ні. Сьогодні ще не переспала.

— Що з тобою? — лагідно спитала дівчина. — Щось негаразд?

— А воно тобі треба? — геть неввічливо відповів Олександр.

Серце вже не так калатало, й дихалось легше. Й говорилось.

— Я тебе чимось образила? — трохи зміненим голосом запитала Олена.

«Так! — хотілося викрикнути у відповідь. — Тим, що ти... що ти...»

Кореспондент не зміг додумати думку, а тому не став і переводити її на слова.

— А, — тепер в голосі дівчини чулась іронія. — Здається, я зрозуміла. Дякую, що вказав мені на моє законне місце.

— Я не... — у журналіста чомусь пошерхло у горлі.

Це була не перша дівчина, з якою він таким чином розходився. І навіть не десята. Робота на людях, така-сяка слава... ну, хай навіть не слава, але відомість... професійно-добре підвішений язик та некопійчані гонорари робили процес знайомства, залицяння та укладання в ліжко чимось схожим на конвеєр. Швидко, надійно та без затримки.

Ця пішла, наступна прийшла. Наступна пішла — пішла наступна і за наступною.

А трапилося щось нестандартне — в кошик її. Для сміття.

Аж ось, бач — зламався конвеєр.

З дівками він розходився легко — просто кидав. Хто ображався, хто приречено зітхав й починав полювання на чергового кандидата. Час від часу кидали його — він теж зітхав, в основному полегшено, й робив те саме.

Деякі зраджували. З іншими він сам займався груповими розвагами й позичав їх приятелям. Деякі позичали його.

Аж ось.

— Сашо, — голос дівчини знову змінився. Тепер він був схожий на тон лікаря-психотерапевта. — Уяви собі. Що ти лежав... ну, скажімо, паралізованим. Десять років. Або навіть двадцять. І раптом видужав. Але ненадовго. На тиждень. Ну, хай навіть на два. Що б ти найперше зробив?

— Гм... — Олександр розкрив було рота, але Олена знов його випередила й уточнила.

— Ні батьків, ні друзів, ні родичів вже нема.

— Гм, — повторив журналіст. — Але ж...

— І ніякої можливості відійти від койки більш, аніж на сотню метрів, теж нема.

— А...

— А поруч крутяться три гарненькі медички, і одна з них — ти точно знаєш! — позичила частину свого життя саме для того, щоб ти провів з нею цей тиждень!

— А...

— І ніякої, ніякої, ніякої можливості протриматись хоч на годину більше за строк — у тебе нема!

Замість відповіді журналіст обійняв дівчину за плечі й пригорнув до грудей. Перший рух вона сприйняла невдоволено, спробувала навіть вирватись — але тут-таки відтанула й покірно припала до Олександра.