Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Виявилось — замало, бо у шлюз вперлася ще й велика баржа з металобрухтом. Але дядьків Володимир все одно прогнав.

Дніпродзержинське море виявилось не морем — а так, розширенням річки. Обидва береги було не лише одночасно видно — але можна було навіть деталі розрізнити. Натомість вода стала помітно каламутнішою.

— Це що! — сказав з цього приводу Володимир. — Он після Кривого Рогу взагалі не вода буде — а кров! Червона! Вони ж, поганці, відходи від усякого металевого виробництва скидають! Задавив би!

— Отак прямо — й задавив би? — іронічно уточнив капітан.

— І задавив би!

— А як сам мазуту в річку спустив, забув?

Володимир засопів й негайно знайшов собі якусь роботу в салоні. Подалі від начальства, по-ближче до... Олександр подумав чомусь не про кухню, а про Олену.

Й підійшов ближче до рубки.

— Юрко!

— Га?

— А чому ти підняв Олену так... ненадовго?

— Аякже! — Юрій навіть оглянувся. — Бо надовго — не можна.

— Е-е-е...

Юрій зітхнув й почав пояснювати — докладно, й короткими реченнями. Як правило другокласнику. Одночасно перекладаючи терміни на більш зрозумілу дитині мову.

— Розумієш... Коли когось піднімаєш — йому треба дати якийсь... стартовий імпульс. Приблизно як двигуна завести. Так от. У двигуна є акумулятор і стартер. А в людини нема. Й тому, щоб її підштовхнути — треба... відірвати шматочок себе. Фігурально кажучи, звісно.

— О...

— Оце тобі й о...

— А що буде потім?

— Розсиплеться.

— Боляче буде?

Юрій знову озирнувся, але цього разу поблажливості в його погляді не було.

— Не так боляче, — сказав він по паузі. — Як страшно.

Помовчав ще трохи — й пояснив:

— Одна справа — коли чи то помреш, чи то ні. А якщо так — то невідомо коли. Й зовсім інша — коли точно знаєш, коли, як і чому.

Ще помовчав, і ще додав:

— А найпаскудніше — те, що це другий раз, і вже твердо знаєш, що воно там...

— А що воно там? — жадібно перепитав Олександр.

— Та звідки ж я знаю? — знизав плечима капітан. — Я ж то там не був. В Олени питай. І взагалі, мені зараз, наприклад, значно цікавіше, що воно ооооон там!..

Він тицьнув рукою вперед-ліворуч й одночасно ввімкнув радар. Той писнув.

«Там» — попереду, але не прямо, а трохи ліворуч, на тлі лісистого чи то берега, чи то острівця, виднілося якесь дивне судно.

Більш за все воно нагадувало половинку шкаралупи від грецького горіха — як буває, діти пластиліном приліплять до неї сірника та листок з дерева, й пливе такий кораблик, пливе... аж до першої хвилі.

Цей кораблик, хоч і хитався на крилах, але перекидатися наміру не виказував.

На кормі його стриміла труба — достоту, як у парового катера кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Була тоді мода встановлювати парові двигуни на шлюпки, човни, катери... кажуть, пробували навіть на плоти.

Труба не диміла.

Натомість диміла люлька, що стирчала з рота у капітана.

Капітан повністю відповідав вигляду свого судна — маленький, худий, з лисиною — але посміхався він так щиро та весело, наче тільки-но вискочив з якогось мультфільму.

Над кормою було натягнуто тент, й якийсь мотлох стирчав з-за борту на кормі та на носі.

Корабель стукотів двигуном й впевнено рухався вниз за течією.

— Ану дай і мені...

Журналіст відірвався від бінокля, посунувся. На його місце став Юрій й теж довго вдивлявся в окуляри. Потім встав, посміхнувся й гукнув Володимира.

Володимир підскочив, зазирнув у бінокль, сказав «Тю!», потім реготнув й запитально подивився на капітана.

— Що, це справді те, що я думаю?

— А то! — весело кивнув Юрій.

Володимир реготнув ще раз, ще трохи подивився в бінокль, повернув його ліворуч-праворуч.

— І як на те, нікого поблизу нема...

— Угу, — знову кивнув капітан, розвернувся до штурвалу й покрутив його ліворуч. Корабель слухняно змінив курс. Тепер вони з дивним суденцем рухались не паралельно, а непомітно зближувались.

Усі мовчали, але копачі посміхалися, а журналіст — ні.

— Хлопці, ви що, хочете, щоб я і далі потерпав від культурного шоку? — не стерпів він, нарешті.

— Га? — Володимир обернувся до нього. — А, та ні! Це не те, що ти думаєш. Це в нас така собі... професійна розвага.

— Юрій Семецький, — чи то задумливо, чи то насмішкувато протягнув капітан. — Людина та пароплав...

— Що, в натурі, пароплав? — кореспондент, завваживши, що бінокль на хвилину звільнився, зазирнув і собі.

З такої дистанції встановити тип двигуна на кораблику не вдалося, натомість на носі справді було написано: «Ю. Семецький».