Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Нахабні хлопці, нахабні... — Юрій покрутив головою, охнув й знову потер лоба. — Й, слід визнати, досить умілі. Бач, якби не Олена...

Він урвав сам себе, ще покопирсався в багажнику, зазирнув у салон й лише тоді сховав пістолет кудись під сорочку.

Журналістові сховати свою іграшку було нікуди, доводилось тримати в руках одночасно з пакунками. Вигляд він мав при тому не дуже розумний.

— Оце ми беремо... — Юрій тим часом витяг з багажника якийсь довгий пакунок. — Minebal. Металошукач такий. Хороша цяцька. Оце також згодиться...

Він витягав пакунок за пакунком, трохи навантажив на журналіста, решту взяв сам й першим рушив до катера. Олександрові заздалегідь стало погано, але палуба вже вилискувала чистотою, а Олена — також чистенька, свіженька — якраз витирала руки.

— Що, трофеї? — миттю нашорошив вуха Володимир. — А що ще цікавого?

— Та більше нічого, — знизав плечима капітан. — Втім, сходи, подивись.

Володимир зник миттю, наче йому півмільйона пообіцяли.

— Оленко, кавою нас не пригостиш? — капітан обернувся до дівчини. Та сонячно посміхнулась й зникла в салоні.

— ...бо ці поганці, схоже, нас чимось довгодіючим пригостили.

Від тих слів журналістові знову стало погано, все закрутилося й гепнуло небом об маківку.

Опритомнював знову від звичного вже ляпання по щоках та бубоніння голосів понад вухом.

— Ні, — говорив капітан. — Та зараза, якою нас приголомшили, так сильно діяти не повинна. Бач, у нас вже практично минулося. Це у хлопця, мабуть, такий собі «культурний шок».

— Ми самі винні, — відповів Володимир. — Слід було хоча б деякі речі поступово пояснювати.

— А які? — журналіст миттю прийшов до тями.

— О, — здивовано посміхнувся Володимир. — Бач, одразу ожив!

— А що ж ти хочеш... професіонал! — в голосі Юрія чулась іронія.

— То які ж речі? — правив свою Олександр.

— А які хочеш, — недбало махнув рукою Володимир. — Можеш сам визначити. Бери й запитуй.

Він трохи подумав і додав:

— Так навіть краще. Бо для нас.

Подумав ще кілька секунд й уточнив:

— ...для нас усіх ті «деякі речі» — звичні й звичайні. Так що навіть над ними, бува, й не замислюємось. А тобі, як новачкові, може бути й цікаво...

— Добре, — легко погодився Олександр й одразу ж витягнув диктофон.

Пізніше кореспондент ще раз прослухав ті плівки й сам не знав, чи радіти, що йому таке трапилось, чи не варто. Про те, щоб опублікувати їх, звичайно, не було й мови. По-перше — тому що все одно б ніхто й ніколи не повірив жодному слову. По-друге.

Вперше в житті Олександра інстинкт жадібності виявився дужчим за професійний рефлекс. Хотілося ті касети сховати й нікому не те що послухати не давати, а навіть і не показувати. Щоб ані гадки не було про їхнє існування.

Бо якщо раптом випливе...

Всі попередні «касетні скандали» здаватимуться грою дітей у пісочниці.

Отож тепер й залишалося — сидіти й слухати. Плівки складалися з начебто традиційних запитань та відповідей — але ж зміст, зміст!.. Ось, наприклад, оця.

Напис на мікрокасеті був абсолютно невинним — «Про Олену».

Початок її Олександр знав напам’ять, наче вірш з хрестоматії:

Володимир: Про Олену? Це ти, хлопче, дуже зблизька починаєш. Тобі б для початку з’ясувати, що означає «піднімати», хто такі ті, кого підняли... та й про тих, хто підняв, було б цікаво послухати.

Олександр: Ну тоді давай про тих, хто підняв.

Володимир: Підняв її наш капітан. Пам’ятаєш, ще тільки від Києва відпливли — а ти перший почав комизитись. То тобі їжа не така... то кава без смаку... то посуд помити ліньки. Було?

Олександр: Ну, було. Але ж...

Володимир: Отож. Жінка на борту — це не лише нещастя, але й смачний сніданок і чистий посуд.

Сміх. Сміються кілька голосів. Серед них один дзвінкий та рідний до болю.

Володимир: Усі згодні?

Знову сміх.

Володимир: Так от. Капітан окинув місцевість орлиним оком... й назирив... Кого ти там побачив, Юрчику?

Юрій (Голос його чується здалеку, й ледь перекриває двигтіння мотора. А каже він речі, які ще тиждень тому могли б журналіста або шокувати, або просто здалися би нісенітницею): А я ж казав — сім трупів. Шестеро чоловіків — всякі, від рибалок до місцевого бандюка, що його свої ж утопили. І дівка. Вона й за життя була така недоладна. Я й піднімати її не хотів, але ж вибору не було.

Олександр: І... що?

Юрій: А що? Підняв. Додав їй трохи гладкішу пику, ноги вирівняв... Але з гамна кулю не виліпиш.

Володимир: Та ладно. Ти краще Сашкові про її внутрішній світ розкажи.