Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Бре, — сказав журналіст, але невпевнено. Ліворуч якраз трапилася гранітна причальна стінка, а за нею — височенний, метрів із тридцять терикон й добряче втоптана стежка на нього.

— А на правому березі — теж кар’єр, — продовжував Володимир. — Його покинули, все, що можна, вкрали, навіть будинок сторожа розтягли на цеглини. А що річка поруч, то його за пару років і затопило. Уявляєте — профільтрована, чистісінька й нерухома вода!

Журналіст здвигнув плечем — ну вода, ну чиста, ну стояча — то й що?

— Ламер, — спересердя сказав Володимир. — Ніякої у тобі романтики всередині. Там як на край урвища станеш, понад водою — то здається, що зверху — небо, і знизу теж небо. Отака блакитнюща вода...

Він зітхнув, махнув рукою й більше по боках не оглядався. Мабуть, у нього всередині теж було небагато романтики.

Майже одночасно з цим змінився й пейзаж. Знову піднявся кручею правий берег, обріс густим та похмурим лісом, а в одному місці здавався схожим на розрізану рану. Сідловина ділила урвище навпіл й вузькою долиною скочувалася до води. Краї її були глинясті.

— Теж історичне місце, — гукнув з рубки Володимир. — Урочище Радути. Тут Радутний-старший змагання проводить з підводного полювання.

— А хто такий Радутний-старший? — запитав журналіст.

— О, це так само широко відома людина, як і Радутний-молодший! — запевнив його Володимир. — Але теж — у дуже вузьких колах.

— Ти про Потоки розкажи, — неголосно кинув і собі капітан.

— А! — Володимир мало по лобі себе не ляснув. — Дуже цікаве місце! Шкода, що вже пройшли... втім, з води все одно погано видно. Тут з-під землі визирають кам’яні шари. Великі, могутні... Трохи радіоактивні, але не дуже. Так от, аборигени вважають, що то не просто каміння, а кам’яні ріки. І село називається, відповідно — Кам’яні Потоки. Щоправда, більше нічим воно не прославилось...

Він посміхнувся й, наче справжнісінький гід, продовжував торохтіти далі:

— Натомість трохи далі є інше примітне місце. Теж село. Келиберда називається. Або Килиберда. Несуттєво. Так от, воно з давніх-давен, ще коли гребель на Дніпрі не було, славилося своїми лоцманами. Й трапилось так, що колись тим лоцманам довірили переводити через пороги царську флотилію. Та не порожню, а з самою Катериною Другою на борту...

Володимир зробив добре розраховану паузу й продовжив:

— І не знаю, чим саме лоцмани ті відзначилися, чи лише професійною майстерністю, а чи ще чимось, не менш професійним, але так чи сяк, а видала Катька указ — щоб це село не кріпачили! Так воно й дожило вільним аж до Олександрівської реформи. А оскільки паспортної системи тоді не було, то людей родом з Келиберди було пів-Полтавщини...

Олена сміялася, Юрій теж трохи розсунув губи, журналіст теж — але більше з ввічливості. Чесно кажучи, ті давні справи були йому до одного місця.

І взагалі краєвиди пішли хоч і мальовничі, але досить похмурі.

Олександр знизав плечима, ще трохи пороздивлявся навколо й поліз до каюти — відсипатись. Відчував він себе не дуже добре, й голова боліла, й все тіло наче каменем налилось, й навіть трохи морозило, наче він десь примудрився застуду схопити. Хотілося спати — але як на те, й сон не йшов, й журналіст півгодини качався на койці, аж поки не рипнув люк й зверху не зазирнула Олена.

Світло пробивалося через скуйовджене вітром волосся й видавалося німбом.

— Бідолашний! — співчутливо протягнула вона. — Захворів, мабуть? На от чаю гарячого, з чебрецем. Попий. Допомагає від кашлю.

Журналіст вдячно висьорбав чай й лише тоді дотямив спитати, а де ж той чебрець на кораблі взявся.

— Тю... — дівчина засміялась й поклала долоню йому на чоло. — Та ми ж уже з годину стовбичимо. Вийшла й нарвала. Юркові теж якось погано, й Вовці теж. Так що, мабуть, заночуємо тут, а рушимо вранці. Часу ще трохи є...

На слові «час» вона прикусила губу й якось швидко та непомітна кудись поділася.

Через кілька хвилин до каюти завалився й Володимир, важко впав на койку та миттю заснув.

Олександр ще трохи покрутився й засопів теж. Цього разу йому наснилося, що він на кораблі, й корабель потонув, а пасажира забули в каюті, й вода потроху сочиться, сочиться, сочиться крізь щільно зачинені двері, а за ілюмінатором — морок, глибокий та блакитнющий, як те озеро у кар’єрі...

Вода капнула на обличчя — й кореспондент прокинувся.

Ляда була прочинена, об палубу лопотів дощ й бризки раз по раз залітали в каюту.

Він брязнув люком — Володимир здригнувся, але не прокинувся, знову впав на койку й миттю заснув.