Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Намокло все. Металеві та пластикові речі можна було й покинути. А от картонну коробку з сухими кашами довелось згрібати жменями й вкидати у великий поліетиленовий пакет. Сухими ті каші були хіба що умовно.

Найбільше дісталося знову нещасному мотоциклу. Він поковзав підлогою двічі — один раз від вибуху, другий — від нахилу палуби. Мабуть, тоді ж його придушило двома запасними балонами від аквалангів та обплутало товстим білим канатом. Купа мотлоху обвалилася на нього під час рятувальної операції. Й, нарешті, водою позаливало ребра циліндрів, повимивало звідти бруд та пилюку й розмазало по блискучому колись бакові. Й капало.

Довелося витирати.

Дівчина жваво крутилася по салону, те піднімала, те переставляла, й щось наспівувала при тому. Все в неї виходило легко й заввиграшки, й журналіст не так протирав залізяку, як позирав на Олену.

Мішок тим часом наповнився, дівчина спробувала витягти його самотужки — не вийшло, й кивнула кореспондентові — мовляв, допоможи!

Звісно, Олександр негайно кинувся допомагати. Але виважуючи вантаж нагору, спотикнувся й плечем зачепив дівчину по голові. Шапочка з’їхала.

На скроні, ближче до вуха починалася глибока рубана рана й ховалася у волоссі. Крові не було.

— Що там? — мило посміхнулася дівчина й зграбним рухом поправила шапочку. — Ще трохи не заросло? Ну та нічого, Юрій матиме час — полагодить. А ти чого такий кислий? Втомився?

Очі її блищали зовсім поруч, а дихання пахло м’ятою.

Хотілося водночас обняти дівчину, притиснути до себе, захистити від усіх небезпек світу — і...

І зірвати з неї шапчину, тицьнути пальцем у рану, спитати, як їй вдалося протриматись у досить холодній воді кілька годин, вижити після такого удару по голові, переконливо збрехати міліціонерам... Хотілося взнати, звідки вона взялася, звідки взялась і куди поділась її попередниця. Хотілося вирвати з когось правду про те, що відбувалось вночі на острові, кого допитували Юрій з Володимиром, хто стріляв з башти, коли їх лишалося на кораблі двоє, й де ділися трупи з потопленого корабля Волохатого...

Запитання крутилися на язиці, але дівчина дивилася так просто, привітно й довірливо, що зникали усі сторонні бажання й залишалось одне.

Просто обійняти її й поцілувати.

Але за роботою час минув непомітно, а ввечері всіх страшенно потягло на сон, так що запитання знову залишилися без відповідей.

Місце вибрала, як не дивно, Олена. Бухта була непогано помітна з води — але геть заросла вербами та чагарниками з обох берегів. Та ще й кручі починалися мало не з самої води, так що підкрастися непомітно з суходолу було малореально.

Однак виявилось, що зручності мають також і зворотну силу — бухта не мала жодного, бодай крихітного пляжика й купатися довелось просто з борту.

На дні трапився корч, й журналіст добряче вдарився об нього ногою.

Вечеряли мовчки, швидко, й позасинали мало не за столом.

Але серед ночі журналіст прокинувся від знайомого ритмічного колихання над головою. Оглянувся — звісно, люк був прочинений, й Володимира в каюті не спостерігалось.

Зітхнув. Стиха матюкнувся. Натягнув ковдру на голову й за мить уже знову хропів.

Вранці сонце довго гралося зайчиками на воді, але в похмуру улоговину заглядати відмовилось. Річка мала веселий, навіть трохи грайливий вигляд; бухта ж — навпаки, сірий й похмурий. Поснідали нашвидку, кавою з бутербродами, й капітан майже з берега дав повний газ.

Шапочки на дівчині не було, й шраму або подряпини біля скроні — теж.

Годині о дванадцятій корабель підійшов до Світловодської греблі. Став у чергу за якимось брудним буксиром, постояв з годину. Спочатку Олександр гадав, що у шлюзі щось трапилося, та виявилось, що то просто капітани кооперуються — щоб менше платити за шлюзування.

Нікого не дочекалися, Юрій злостиво сплюнув на причальну стінку, й разом з буксиром заповзли в шлюз.

Стіни його були також похмурі, брудні, вкриті слизом та вогкі. Булі, до яких швартувалися кораблі, мали такий вигляд, ніби їх довго били. Хтозна, за що.

Буль, до якого причепився буксир, взагалі не захотів підніматись. Капітан його — старий неохайний дядько — витяг футшток й почав гамселити ним по блоках. Буль здригнувся й неохоче посунув рейками вгору.

Вода спадала швидко, й журналіст знову відчув на спині боязкий холодок. Чомусь здалося, ніби шлюз бездонний і скоро бетонна коробка виросте на десятки метрів заввишки, небо перетвориться на крихітний прямокутник зверху, а вода все тікатиме, тікатиме, тікатиме — й тягтиме кораблик з собою.