Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Серед ночі йому стало душно, й кореспондент відкинув уві сні ковдру, замерз, під ранок прокинувся знову. Розплющувати очі не став, намацав поруч ковдру, замотався й заснув знову. А вранці ледь спромігся підняти повіки.

Голова боліла. Ломило хребет. Очі сльозилися, а закладений ніс геть відмовився працювати.

Такої важкої ночі йому не траплялося перебути за все попереднє життя.

Але сонечко вже пробивалося крізь щілину у ляді й лагідно натякало на те, що пора б уже й той.

Ніхто не будив його, не штовхав черевиком під ребра, не водив чашкою з кавою попід носом й не кричав, що встати треба було щонайменше півгодини тому.

Олександр трохи здивовано розплющив очі та підняв голову. Володимир лежав на місці, але у досить дивній та несподіваній позі — обличчям униз. Праві рука та нога звішувалися на підлогу, а голова скотилася осторонь від подушки. Складалося враження, ніби чоловіку ледь вистачило сил дістатися койки.

Його дихання також було ледь помітним.

Стривожений, журналіст вибрався з своєї постелі. Ворушитися було важко, наче на ньому всю ніч чорти каталися. На те, щоб пройти два кроки до протилежного краю каюти, знадобилась хвилина.

— Гей.

Він хотів крикнути, але ледве зміг те «гей.» прошипіти.

— Гей, Володю... ти там живий.

Володимир не зворухнувся. Зблизька стало помітно, що з кутика його рота стікає слина.

— Гей, Володю... — журналіст набрався сили поторсати товариша за плече. Тіло його, здавалося, було набите піском.

— Га. — очі Володимира розтулилися, й Олександр полегшено зітхнув.

«Щоправда, — подумав він, — за інших обставин Вовка вже вихопив би з-під подушки пістоля й добре ще, якби не пальнув».

Володимир, наче прислухавшись до його думок, повільно посунув руку до подушки. Рухи його були мляві, а очі — геть каламутні.

— Володю, це я, Сашко! — про всяк випадок повторив журналіст.

— А.

Рука зупинила свій шлях. Володимир спробував був підняти голову, але спромігся лише кахикнути.

— Що... трапилось... — прошипів він.

— Не знаю, — у кореспондента вже вистачило сил здвигнути плечима.

— А... де... капітан... — вже бадьоріше видушив Володимир.

— Не знаю.

— Допоможи... піднятись.

Підняти Володимира виявилось майже так само важко, як встати самому.

Сівши, копач все-таки сягнув рукою під подушку, витяг пістолета й одразу відчув себе впевненішим.

— Тобі... теж... погано?

— Ще й як! — погано, чи не погано, але пістолета кореспондент не мав, тож вважав за краще погодитись.

— Визирни... в люк... тільки обережніше... втім, ні!

Володимир ворухнувся, потрусив головою.

— Ох, чорт.. Наче ж вчора і не пили. Зачекай, я сам спробую.

Він встав, хитнувся, й одразу схопився за поручень.

— Ми стоїмо чи пливемо? — запитав наче сам у себе. Потім гмукнув й обережно ступив два кроки до люка.

Піднявся трапом.

Завмер.

Взяв пістолет у правицю, а маківкою обережно підняв ляду й кілька секунд крізь шпарину вдивлявся у щось, журналістові не видиме.

Виліз ще на щабель, відкинув ляду зовсім і озирнувся.

Гмукнув, знизав плечима й виліз геть.

— Давай за мною, — кинув, не озираючись, кореспонденту. — Захопи якусь залізяку. У нас знову нічні гості трапилися.

Гостей виявилося троє. Цебто, на палубі їх валялося троє. Двоє молодиків — років за двадцять-двадцять п’ять, та один дядько, також кремезної статури. Дядько, мабуть, був трохи старший, але точно вік його визначити було важко, бо голови він не мав.

Молодики лежали поруч — так, наче їх вбили одразу, а за дядьком довелось трохи побігати. А може, й не трохи — бо в крові була половина палуби, у тому числі і на носі. А може, не лише й побігати, але пострибати — бо заляпаною червоним виявилась також щогла на висоті людського зросту.

— Ого. — сказав Олександр.

А що ще лишалось сказати?

Капітан лежав горілиць під штурвалом. Ноги його не помістилися в рубці й стриміли з дверей, як дві деревини.

Але ніс стиха сопів.

— Гей, Юрко. — обережно гукнув Володимир, потім зітхнув й так само обережно, здалеку, торкнув Юрія за плече.

Той здригнувся, різким рухом сахнувся й вдарився скронею об залізну стіну. Загуло.

Олександру теж замакітрилося.

Юрій знов ворухнувся, вихопив з-за пазухи пістолет й направив на Володимира. Очі його були абсолютно безтямні.

— Юрко, це я, Володимир! — поспіхом заволав другий копач.

— А. — Юрій опустив пістолет, але ховати не став. — Що трапилось?

— Та звідки ж я знаю!

Поки копачі все з’ясовували, Олександр уже підійшов до салону й обережно зазирнув в двері. Кривава смуга тяглася й сюди. Наче сходами когось волочили за ноги. Або за шию. А з «когось» «щось» капало.