Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Юрій: А що тут розповідати. Дівка як дурною була — дурною й залишилась. Я її життям заправив — на тиждень вистачило б. Звісно, прив’язав ланцюжком до себе. Як метрів на сто відійде — так і грець.

Олександр: Йо!..

Кожного разу на цьому місці журналісту ставало трохи ніяково. Звук той народився не в роті, не в горлі, і навіть не в грудях, а десь у череві. Що він мав означати — кореспондент не знав й сам, але шок був таким, що стриматись не вдалося.

— Виходить... — приголомшено запитав він. — Як тільки ми її вигнали...

— Угу, — кивнув тоді Володимир. — Так і розсипалась. Якраз за кущами. З катеру не видно було, але у...

Він затнувся, але правильного терміну не знайшов.

— Ну, у такому відчутті, яким Юрчик трупи вишукував... Ну, як би це пояснити... Ну, у ефірі, чи що... Зрозумів?

Журналіст не зрозумів, але кивнув.

— Так от, у ефірі аж луна прокотилась. Переборщив ти, Юрасю, з життєвою силою.

— Угу, — капітан кивнув та поморщився. — Це точно. Перестарався.

— Так от, — Володимир знову взяв на себе ініціативу. — Ляснуло, значить, в ефірі, й залишились ми без стюардеси. І слава богу!

Кореспондента аж пересмикнуло.

— Але на той момент, — продовжував Володимир. — Юрчик своїм соколиним оком надивився дещо... страшенно цікаве.

Він зробив паузу й тицьнув пальцем у бік Олени. Та сиділа поруч й весело посміхалася.

— Оно те «цікаве» сидить.

Олександрові голова закрутилася, але загалом він трохи був до такого готовий.

— «Те цікаве», до речі, — гукнув з рубки капітан, — лежало на глибині шести метрів під водою! І ще метрів трьох — під намулом! І руки мало — за спиною закручені. Ланцюгом! І не згнило ще, зараза...

Олександр кинув погляд на дівчину — та спохмурніла й стиснула кулаки.

— І от, уяви собі, — натхненно продовжував Володимир. — Наш капітан нанюхав цей скелет, витягнув його на поверхню, обліпив м’ясом... Та що з тобою?

Далі на плівці чулося неголосне «геп!», схоже на удар головою об палубу, й значно більш голосне:

— Вовко, мать-перемать! Ти і про власний скелет у таких виразах розповідав би?

«Вживу» Олександр тих слів вже не чув.

Але далі на плівці було й про Олену. Щоправда, слухання того фрагмента було схожим більше на мазохізм. Втім, не слухання — теж, бо за кілька разів журналіст вивчив той діалог ледь не напам’ять. Починався він просто...

Олександр: То все-таки?

Володимир: Що — все-таки?

Володимир стояв тоді навколішки біля напіврозібраного акваланга й вовтузився з легеневим автоматом.

— Все-таки, що там далі про Олену?

— А гепатись головою об палубу більше не будеш?

— Не буду.

Кореспондент заявив це твердо й рішуче, але, мабуть, недостатньо, бо Володимир поглянув на нього з сумнівом.

— Ну гаразд... Коротше кажучи, наш геніальний капітан нанюхав на глибині прекрасний скелет дівчини... тьху, чорт!

Останнє стосувалося гайкового ключа, що вислизнув з рук.

— Тобто, я мав на увазі — скелет прекрасної дівчини. Мабуть, там був колись яр... а що вже сталося в тому яру — то краще в Олени спитати. Оленко, розповіси?

— Колись розповім, — дівчина кивнула, але, мабуть, без найменшого бажання.

— Ага. Ну й добре. Так, що тут у нас... А ось що тут у нас!

Володимир заліз викруткою у випускний клапан, видобув якийсь цурпалок й щиглем відправив його за борт.

— Володю!

— Га?

— То що про Олену?

— А що про Олену? Все про Олену. Підняв, виліпив, дав життєвої наснаги... на скільки, Оленко? Місяців два є?

— Аби ж то так... — невесело посміхнулася дівчина. — Пошкодував.

— Нічого собі — пошкодував! — гукнув з рубки Юрій. — На два тижні накачав! Вдвічі більше, аніж планувалося! Що ти, думаєш, воно легко?

— Та знаю, що важко, — зітхнув Володимир. — У мене, наприклад, взагалі більше, ніж на пару годин, не виходить.

— А... — Олександр розкрив рота, але запитати чомусь не наважився.

— А тоді — грець! — бадьоро повідомила дівчина. — І знаєте, що, хлопці? Мені, звісно, цікаво, що ти про мене питатимеш. Але й неприємно. Й неприємно значно більш, ніж цікаво!

Вона рішуче підвелася і зникла в салоні.

— А... — кореспондент так і сидів з роззявленим ротом.

— Ага, — у тон йому сказав Володимир. — Що тебе ще цікавить?

Продовжити розмову не вийшло, бо корабель знов підійшов до шлюзу, Юрій та Володимир заметушилися; капітан пішов до чергового, а Володимир заходився прив’язувати судно до буля й посилати в далеку даль трьох дядьків на дюралевому «Прогресі», що хотіли причепитися до їхнього кораблика — що їм, булів виявилось замало?