Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Шлюз виявився мало не вдвічі глибшими за Черкаський.

Коли відчинились ворота, Олександр аж зітхнув від полегшення.

Пейзажі змінились. Тепер береги було видно пообіч, а окрім них — десятки малих та великих островів траплялися на шляху. Юрій майже весь час вергав в різні боки штурвал, вдивлявся через бінокль у позначки на бакенах, й одного разу навіть витягнув лоцію й щось там кілька хвилин роздивлявся.

Ближче до Кременчука островів стало менше, й фарватер вирівнявся. Юрій гукнув Володимира, поставив його за кермо, а сам вийшов на ніс й полегшено помахав руками.

Олександр теж вийшов на палубу.

Колись він був в Кременчуці — але давно, й тепер хотів подивитися на той самий пейзаж з іншого боку.

Нічого не змінилося. Так само здіймалися недалеко від берега два дев’ятиповерхові будинки-близнюки, так само покручена була споруда річного порту, й так само ховався серед дерев двоповерховий будинок басейну — чи не єдина в країні споруда, де басейнів було два — один над одним.

Натомість, плаваючи у верхньому басейні, можна було, мабуть, дивитися у вікно на Дніпро.

Тутешній міст теж мав два з половиною поверхи.

— Тю, — сказав Олександр. — А третій поверх, що, недобудували? Чи грошей не вистачило?

— Як це — недобудували? — обурився з рубки Володимир. — Був він цілком добудований. Досить недавно.

— А що трапилось? — спрацював журналістський інстинкт.

— А ти що, не чув? — Володимир аж очі вирячив. — Оце так журналіст, не журналіст, а ганьба. Всі газети писали!

З салону визирнула Олена, й журналіст відчув себе трохи непевно.

— Тут же катастрофа була! — не помітив його вигляду Володимир. — Страшна! Обвал! Два десятки машин гепнули в воду! Майже півсотні трупів, та й то не усіх знайшли!

Олександр розкрив рота, але раптом завважив, що обличчя капітана стало, так би мовити, ще кам’янішим, аніж звичайно.

— Та бре! — все ще невпевнено сказав він.

— Ну звісно, що бре, — спокійно відповів Володимир. — То просто споруда для підйому центральної частини мосту. Щоб кораблі проходили. Але його вже років із тридцять не піднімали.

Олена пирснула й сховалась в салоні, а журналіст вже вкотре відчув себе цілковитим дурнем.

— Але не переймайся, — підбадьорив його Володимир. — Про машини я майже і не збрехав. Тут кожного року одна-дві десантується... Он, бачив, поручень сильно погнутий?

Можливо, це було й правдою, але перевірити можливості не було, а наражатися вдруге на кпини не хотілося, й Олександр просто махнув рукою.

Ну — десантуються, і нехай собі.

За першим, діючим мостом виявилися рештки ще одного. Могутні кам’яні бики стирчали з води, й здавалися схожими на криголами, лише потоплені й перекинуті. На одному з них навіть виросло невелике, але цілком справжнє дерево.

— А який тут сомяра живе під крайнім биком! — несподівано вийшов на ніс й капітан. — Отаке о!

Він розвів руки у традиційному рибальському жесті. Розмах був, слід сказати, немаленький, але як для сома — то не дуже й вражав. Юрій те «невражання» помітив й додав:

— Це від голови до середини. А з середини до хвоста — ще більше.

— Бре! — впевнено сказав журналіст.

— Ну, може, трішечки менший... — несподівано погодився капітан.

Трохи нижче мосту трапився ще один пляжик — не обладнаний, без всяких там кабінок для переодягання, лавочок, альтанок та іншого мотлоху — й кореспондент був впевнений, що місцевим жителям він більше подобався, ніж так званий «обладнаний». Принаймні, в Києві це було так.

Але незважаючи на це, майже кожної весни вдавалося продати одну-дві статті про бездіяльність міської влади, яка повністю ігнорує питання пляжів.

Кожної зими продавалися, відповідно, статті про бурульки, восени — про листя, яке спалювати не можна, а спалюють.... а от весною традиційної теми не було, хіба що у травні можна було трохи на забутих ветеранах підзаробити, але й тих залишалось все менше та менше.

А ліворуч, поміж двома островами лежав на боці напівзатоплений корабель.

— Юрію, а що воно отам... — почав був кореспондент, але капітан навіть не дослухав.

— А, та тому мотлоху скоро вже півстоліття. Нічого цікавого. Вантажник. Навіть вкрасти нічого, все вже вкрадено до нас. Списали, покинули, то він поступово і потонув.

Корабель швидко сховався за рогом, але журналіст ще з хвилину озирався — чомусь ввижалося, що там, на кораблі, хтось залишився.

— Це ще нічого, — підключився з рубки Володимир. — Тут трохи далі — кар’єр на острові. То там цілі екскаватори покинули. Здоровенні! Кар’єрні! Й не вкрали досі, бо ніяк металобрухт вивезти.