Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Пробач мені, — прошепотів він. — Я сам не розумію, що зі мною коїться. Ніколи такого не було.

Дівчина схлипнула, але вже не трагічно, а, скоріш, радісно.

— Розумієш, — не помітив того журналіст. — Я все це усвідомлюю... І про строк, і про вдячність. Але...

Поки Олександр говорив, його руки ніжно гладили дівоче волосся та плечі.

— Але все це я усвідомлюю розумом. Головою! А серце — болить.

Дівчина вже сама припала до нього усім тілом, й це було дуже приємно.

— Коли я бачу тебе, чую тебе, доторкаюсь до тебе — мені радісно. Але як згадаю... як ти була з Володимиром... або з капітаном... що їхні очі бачили тебе всю... що їхні руки торкались до тебе тут... і тут... що вони роздягали тебе, гладили твої ноги... м’яли груди... що обидва вони розкладали тебе просто отут, на палубі.

— Та хіба лише це, — прошепотіла йому на вухо Олена. — А ти знаєш, що робив зі мною Юрко?

Вона схилилась до самого вуха й розповіла. Докладно. З подробицями.

Журналіст, що й так був, так би мовити, на межі, відчув, що ще мить — і він вибухне. Розірветься вщент, розлетиться на клоччя.

Дівчина теж це відчула й ледь встигла задерти спідницю.

Він кохав її ззаду, притуливши до поручня, й намагався проникнути якомога глибше, так щоб проткнути її, пронизати й розірвати — а Олена стогнала й вигинала спину так, як зробить не всяка кішка.

— А знаєш, що він ще зі мною робив? — вона вибрала момент, коли журналіст трохи сповільнився.

Й розповіла.

Олександр перекинув її навзнак, кинув на надбудову й задер ноги на плечі. Тепер вся картина була перед очима, й це збуджувало ще більше. Груди ритмічно метлялися та злітали — вгору-вниз, вгору-вниз...

Коли він знову сповільнився, Олена вирвала ноги, обхопила його ними за поперек й притягнула до себе.

— А знаєш, що він змусив мене зробити?

Розповідати не стала, але показала, й після кількох хвилин ще й такої екзекуції знову качалася по надбудові, але цього разу Олександр був зверху й мучив, мучив, мучив її так, що корабель ходуном ходив.

— А знаєш, як ми... — вона почала, але тут фінальний спазм накрив обох одночасно, й вони закричали, заволали, стискаючи один одного так, що ребра хрустіли, й нігті її впилися журналістові в спину, й руки його зарилися в волосся й рвонули на себе, й небо закрутилося перед очима, помінялося місцями з водою, й на мить вивернулося саме крізь себе...

А потім все стихло.

Лише капітан вийшов з рубки на палубу, позіхнув, поглянув навколо, почухав черево, сказав:

— А, розважаєтесь!.. Ну-ну...

Й знову заховався у рубці.

«Що таке апатія... — згадав Олександр старий анекдот. — Це ставлення до сексу після сексу...» Раніше він вважав, що це стосується всіх чоловіків після кожного разу. Але — ось бач! — виявилося, що помилявся.

Зараз, незважаючи на рожеву пітьму, що поволі розсіювалась перед очима, йому хотілося гладити Олену, цілувати, говорити приємні речі і взагалі — зробити все, аби їй стало ще краще.

Це тривожило.

Це натякало, що секс не був домінантою їхніх стосунків.

Це означало, що кохання, про яке він стільки чув та читав, яке вважав або вигадкою авторів жіночих романів або хворобливим та ненормальним станом — все-таки існує, ось-ось заполонить його цілком та повністю, і...

І не таке вже й погане, як на перший погляд.

Й опинатися йому абсолютно не хотілося.

Хотілося говорити про своє почуття коханій, описувати її вроду їй же на вушко, чути у відповідь її голос...

Вони шепотілися б і до ранку, але рівно о четвертій на палубу знову виліз капітан, демонстративно кахикнув, й коханці заховалися у закапелок в салоні.

Втім, там було навіть зручніше й затишніше.

Але знов настав ранок, світло повільно-підступно заповзло крізь вікна та щілину в прочинених дверях, освітило обличчя коханої...

Й шмат шкіри, разом з волоссям, вирваний під час любощів.

Шкіра звисала зі скроні, як навушник на хутряній шапці.

— Що... — Олена помітила його стривожений погляд. — Щось негаразд із зачіскою? Сам винен.

Вона посміхнулась, хотіла пригладити волосся...

Намацала рану...

Зойкнула, зблідла, й блискавичним рухом сховала обличчя у ковдрі.

— Поклич капітана, — глухо почулося з-під тканини. — Або Володю.

Олександр завагався, але дівчина додала:

— Й чим скоріше, тим краще.

Журналіст кинувся вгору так, наче за ним одразу два чорти гналися.

Натомість Юрій на новину відреагував досить спокійно, позіхнув, почухав черево. Мабуть, хотів був сказати: «Ну гаразд, я потім поправлю...» — але поглянув на обличчя кореспондента й передумав.