Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Навіть не думай! — Володимир добряче труснув його за плечі, й мара зникла. — По-перше, ти ще нічого не вмієш, то такого наробиш, що ні мені, ні навіть капітанові потім не розгребти. Краще на собі потренуйся. Он, морда й досі подряпана. Ну, й по-друге... він тобі треба, той дядько?

Поки журналіст розмірковував над другим питанням, корабель відійшов, місце знахідки ніяк не було позначене на поверхні, й вдруге знайти скелет йому не вдалося.

— Слухай, — кореспондент розвернувся до свого вчителя. — А я там і ящика бачив... для зимової рибалки. Й довбню... цю, як її... ну, що вони нею кригу довбають. І чобіт... один...

— А це ж того дядька речі, — знизав плечима Володимир. — Я ж кажу — трупи, і те, що з ними пов’язане.

Він трохи помовчав й додав:

— Тепер зрозуміло, для чого, коли якийсь великий скарб ховають — то там же ж й прикопують когось з помічників?

— Н-ні... — нерішуче протягнув кореспондент, але здогад вже ворушився у голові, й не вистачало лише сміливості його озвучити.

— Ну як же? — знизав плечима Володимир. — Щоб простіше було потім знайти!

Журналіст знову закляк із роззявленим ротом, а Володимир скористався нагодою й зник у салоні.

Запоріжжя теж проминули ввечері, й з усіх цікавостей Олександр побачив лише могутню греблю зі стоками від турбін. Вода ревіла, гребля тремтіла, й те тремтіння передавалося навіть крізь воду.

Недалеко від міста знайшлася й більш-менш зручна та затишна бухта, Володимир кинув побіжний погляд на мапу, посміхнувся й сказав:

— Знаєте, як село називається? Кушугум!

Журналіст посміхнувся, але капітан виголосив «Ганьба!» й порадив Володимиру повчитись читати мапу, а кореспонденту — не вірити чайникам на слово, та й взагалі кожен факт перевіряти:

— ...тому що Кушугум ми вже пройшли, а це — Малокатеринівка!

Володимир винувато гмукав, журналіст не знав, як себе і поводити. А Олена сміялася.

Переночували спокійно, от лише кореспондент, все ще під враженням від свіжовивченого, ловив ґав, й до Олени першим дістався Володимир, а потім, мабуть, капітан, й журналістові стало це так образливо, що хотілося плакати й вбити себе. Або навпаки — когось. На жаль, справі ані те, ані інше не допомогло б, і навіть завадило, та й... Олександр зітхнув і просто так, для годиться, прикинув свої шанси проти інших співекіпажників. Шансів, звісна річ, не було. Крім того... якщо раптом щось трапиться з Володимиром — то хіба Юрій його не підніме? І навпаки... Похмурі думки непомітно перейшли у похмурий сон, але вранці кореспондент все одно мав важку голову й невиспаний вигляд. Не допомогла навіть кава. Й нагоди порозпитувати далі щось не видно було.

— Гарне село, — сказав журналіст, аби щось сказати.

— О, то не просто гарне село, — миттю підхопив Володимир. — То Капулівка.

Кореспондент чекав на продовження, але Володимир, мабуть, думав, що назвою геть усе сказано.

— І що? — повернувся до нього кореспондент.

— Га?

— Що воно за Капулівка?

— Тю, — Володимир видався щиро здивованим. Крім того, Олександр завважив, як поморщився в рубці і капітан, й зрозумів — щось не так.

Скоріш за все, він знову ляпнув дурницю.

Журналіст гадав, що Володимир за звичкою трохи порозпатякує про «вільну пресу», але тому ця забавка, мабуть, набридла.

— Могила отамана Сірка, — коротко відповів він.

— А... — Олександр хотів був спитати: «А хто такий отаман Сірко?» — але вчасно замовк. Не було ані найменшого сенсу демонструвати своє невігластво. Крім того, про отамана Сірка він таки щось чув.

Володимир, мабуть, залишився більш-менш задоволений його реакцією, бо менш сухим тоном додав:

— А он там — той самий Чортомлик.

Перепитувати «який самий», Олександр, звісно, не став.

— А кажуть, Сірко колись на Чортомлицькому острові був похований? — несподівано Володимир розвернувся до капітана.

— Угу, — кивнув той. — Тільки Чортомлик — то півострів.

— А. Знатиму. А коли й хто?..

— Давно, — правильно зрозумів його Юрій. — Здається, у вісімсот двадцять першому... чи навіть аж в вісімнадцятому... Коротше кажучи, Дніпро збирався затопити півострів. Навесні. Ну, зібрались селяни з Капулівки й Покрівки, перенесли труну... Курган насипали...

— Шапками?

Юрій зітхнув.

— Починали шапками...

Помовчав й додав:

— А на острові була колись Чортомлицька січ.

Капулівка сховалася у садах й поступово переповзла за корму.

— А кажуть, ніби Сірко був характерник і міг на хорта перетворюватись, — бовкнув Володимир й хотів ще щось додати, але капітан відрубав: