Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Юрій крутнув штурвал, й корабель розвернувся кормою до загадкового місця.

— Ну ти, чоловіче, даєш, — Володимир повернувся, кинув ще один погляд (звичайний) назад, й похитав головою. — Я ж мав на увазі — отам!

Журналіст придивився й без особливих зусиль розрізнив у намулі давній скелет. На черепі збереглася шапка-будьонівка, а на ногах — черевики. Поруч догнивала такого самого віку гвинтівка.

— А... — сказав він розчаровано. — Ну, це я якось і проминув. А там...

Він кивнув у попередньому напрямку.

— Там — що то воно?

— Там... А взагалі-то ти молодець! Талант! Бач, на якій відстані, та ще й замасковану яму нанюхав! Геній! Я просто пишаюся таким учнем!

Володимир знову зітхнув й почухав підборіддя. Потім потилицю. Потім навіщось поглянув на небо. Потім ще раз зітхнув.

— А там якраз і є справжня могила отамана Сірка. І от кого-кого, а його тривожити я б не став. Чув же, що Юрчик казав? Характерник!

Помовчав і додав:

— Добре ще, хоч голову та правицю відрубали, коли закопували. Бо...

Він замовк і махнув рукою, а потім мрійливо примружився:

— Хоча за голову Сірка багато хто віддав би купу грошей...

— Навіщо? — спантеличено запитав Олександр. — Просто для колекції? Чи?..

— О! — криво посміхнувся Володимир. — Голова характерника — це, хлопче, майже те саме, що й сам характерник. Тільки покірний, бо ані рук, ані ніг. З нею можна таких справ наробити...

Але розвивати тему не став й розмову припинив.

Вже надвечір річище раптом звузилося до ширини не більше ста метрів, швидкість течії, звісна річ, виросла вдвічі, і, як навмисне, Дніпро зробив у цьому місці такий поворот, що хоч слалом на гірських лижвах влаштовуй. Володимир, котрий змінив Юрія за штурвалом, лаявся, смикав його на всі боки, потім не витримав, й послав журналіста його розбудити та запросити за руль.

— Гляди ж, обережно! — гукнув він йому навздогін.

«Обережно — що?» — встиг подумати Олександр, перш ніж поторсати Юрія за плече. Наступної миті перед очима зблиснуло, грюкнуло, й опритомнів він уже на палубі. В голові гуло дві-три сотні джмелів, а на лобі лежало щось вогке й холодне.

— Ну я ж тобі казав — обережно! — винувато вичитував йому Володимир, поправляючи компрес. — Події всякі були, Юрко знервований, ще й не виспався, от і зреагував... неправильно.

Юрій на мить висунув голову з рубки, пробурмотів щось вибачальне й заховався знову. Корабель якраз пройшов попід берегом — метри за три. На деревах у цьому місці листя було геть обдерто. Та й на піску виднілося кілька добрячих глибоких борозен.

— Ожив?

Олександр зітхнув, помацав лоб під компресом — не допомогло, ґуля буде — й спробував встати. Вдалося.

— Юрко!

— Га!

— З тебе штраф!

— Який?

— Десять відвертих та докладних відповідей на будь-яке запитання!

— П’ять!

— Вісім!

— Шість!

— Сім!

— Домовились!

Володимир пирхнув, а Олена сміялась.

Каховський шлюз вирішили проходити вранці, коли суден на річці побільшає й можна буде з кимось скооперуватись, а зупинилися в гирлі якоїсь маленької річки. Течії в ній практично не відчувалось, а глибина було приблизно півметра.

— Хороша річечка, — зітхнув Юрій. Потім уточнив: — Була.

Подумав і додав:

— Колись в неї можна було заходити кілометрів на двадцять.

Це й послужило приводом для першого запитання.

— Юрію!

— Га?

— Колись — це коли?

— Впіймав, — добродушно кивнув капітан. — Колись — це приблизно у середині дев’ятнадцятого століття. Коли гребель ще не було.

Але одразу ж і викрутився.

— Сам я в ній не ховався, це мені один дядько місцевий розповідав. За його словами, десь тут... — Юрій кивнув за борт, — ...й досі чайка лежить. Разом із екіпажем. Розстріляли чи то турки, чи то татари, їх течією сюди занесло, тут вони й булькнули. Пошукай, як маєш бажання. І тобі практика, й Володимир захоче попірнати. Але ж, Вовчику, пам’ятай, золотих зубів тоді ще не було.

Володимир знайомо вже засопів. Журналіст уже знав — він так сопе, коли хтось тицяє йому пальцем у рану. Хтось такий, кому дати здачі не можна.

Олександр розкрив рота, щоб спитати ще щось, але Юрій його випередив й уточнив:

— Це було перше запитання.

Й рот негайно закрився. Кореспондент вирішив добре подумати й решту питань ставити так, щоб викрутитись було важче. А поки що... Чому б справді не пошукати?

Він хотів був взяти гумовий човен, потім поглянув за борт — глибини було ледь-ледь по коліно, а далі від Дніпра й взагалі менше. Вирішив піти так.