Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Дівчина, що з’явилася у проході, була не схожою на Олену. І на дівчину взагалі.

Жінка — так. Знайома. Досить приваблива. Навіть гарна — своєрідною осінньою вродою.

Як буває, наприклад, привабливою сорокап’ятирічна жінка, що за собою слідкує й більшу частину дня присвячує лише цьому.

— Подобаюсь? — водночас гірко і з надією спитала вона.

Багаття теж було якесь тьмяне та кволе. Ще, звісно, не жевріло — але вже не горіло. Наче йому набридло.

— Це називається — час підійшов, — неголосно пояснював Володимир. — Бач, не розрахував трохи наш капітан. Хто ж знав, що з конкурентами так довго доведеться морочитись.

Журналіст слухав те — і не чув. Новина не була несподіваною, більше того — вона була навіть цілком очікуваною... але все-таки виявилась новиною. Раптовою та болючою.

Олена сиділа мовчки, міцно притулившись боком до нього.

— А поправити якось... ну, наприклад, дати ще трохи життя? — вже не вперше запитав Олександр невідомо кого.

Жінка зітхнула.

— Я не зможу, — також не вперше відповів Володимир. — Це має бути... ювелірна робота. На рівні кращих мікрохірургів. Он, бач, я навіть волосся не зміг полагодити як слід!

Волосся її всихало просто на очах, ставало ламким та тьмяним.

— Юрію?

Юрій мовчав.

— Юрію?

— Ну що, Юрію, Юрію... — нарешті відгукнувся він. — Так, я можу...

— Ну то!..

— ...трохи продовжити. На тиждень. Може, на два. Не більше.

— Послухай... — голос кореспондента став зовсім благальним. — Якщо справа в житті... в енергії... в грошах, чи чим ви там міряєте... — ну забери його в мене! Скільки треба, стільки й бери! Хоч...

Він хотів сказати — «хоч все», але схаменувся. Якщо капітан забере все — то з ким залишиться врятована ним Олена? З самим же Юрієм?

Думка була гидотна. Олександр поспіхом задавив її й твердо сказав:

— Хоч і все!

Юрій покрутив головою. Ледь-ледь. Аби позначити заперечення.

— Розумієш, аби я з самого початку закладав можливість... довгого життя — то це одне. А якщо... Коротше кажучи, це те саме, що латки накладати. На гниле. Латки триматимуться. А тканина — ні. Кінець кінцем, не залишиться нічого... окрім латок. І що тоді?

Знову запала тиша. Лише потріскувало поліно в багатті.

— Володю! — стрепенувся кореспондент. — А твій метод? Ну, те, що Юрій казав — чотири трупи на рік? Може...

— Чого ти причепився до мене? — непривітно кинув у відповідь той. — Ти про трупи від кого почув?

— Від Юрія...

— Ну то його й діставай!

— Не підійде їй цей спосіб, Сашко, — вліз капітан. — Не злися. Володька — він знаєш, скільки тренувався, перш ніж навчився. Правда, його коефіцієнт корисної дії зараз, як в паротяга — три-чотири відсотки з кожного життя... але ж в Олени — ще менше. Вона не впорається.

— А що значить — тренувався? — нашорошив вуха кореспондент. — Може...

— Не може, — відрубав Володимир. — Де ти візьмеш зараз дві тисячі ворогів народу? Яких треба розстріляти за тиждень. І з кожного взяти...

Він мрійливо зітхнув.

— М-да, аби я тоді вмів те, що вмію зараз... У часи Сірка легше було. Три тисячі неповертанців за годину — і жодного кореспондента поруч, роби з ними, що захочеш.

Журналіста аж пересмикнуло.

— Юрію, — раптом сяйнула думка, й він поспішив висловити її вголос, навіть не домисливши до кінця. — Але ж ти... Ти ж, мабуть, теж... Трохи старший? І, мабуть же, підтримуєш життя... теж якимсь чином? І взагалі, Володя сказав, що ти — колишній характерник? Це ж ще... Це ж, здається, ще козацький термін якийсь?

— Чому це — «колишній»? — трохи криво посміхнувсь капітан. — Хіба це буває колишнім...

Він помовчав і відповів:

— Так.

— Що — «так»? — не дочекався продовження Олександр.

— Так, я трохи старший... за Володимира. І термін — правильний.

— І?..

— І це означає, що ближче до зими, — він зігнав з обличчя нерівну посмішку. — Маю шанс...

Помовчав.

— Розміняти четверту сотню років.

Журналіста наче молотом по голові вдарило. Тут, поруч з ним, сиділа людина... яка, можливо, бачила Богдана Хмельницького... Петра Першого... Катерину... воювала з Наполеоном... або проти нього... і в Першій світовій... і взагалі...

— Богдана? — посміхнувсь капітан. — Бачив колись. Хитрий був дядько, розумний та хитрий. Як лис. Воював колись з ним.

— Яааак? — кореспондент просто отетерів. Воювати — з Хмельницьким? Але ж...

— І з ним, і під ним. Всяко бувало. І на Польщу ходив, і на Росію. І на Крим, звісна річ. Убивав, звісна річ, сотнями. Так і навчився. Бо інакше — ніяк.