Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Ось дивись, — водночас розказував та показував він. — Тут же, у машинному, в нас компресор. Це добре — тому що привід від основного двигуна, й компресор ми поставили досить могутній. Один акваланг забиває за десять хвилин. І це погано — тому що дизель — це солярка, мастило, дим... а якщо це господарство хоч трохи потрапить в балон — то все. Грець. На глибині тридцяти шести метрів...

Він затнувся, й журналіст зробив зарубку на носі.

— ...і взагалі на глибині, більшій за десять метрів, будь-який домішок у повітрі починає діяти значно дужче, аніж на поверхні. На поверхні ти бензину, наприклад, нюхнув, пику скривив, чхнув — і пішов далі. А на глибині — все, очманів. А особливо небезпечні вихлопні гази. Бо в них багато чого — й вуглекислота, й окис вуглецю. Ковтнеш за один вдих смертельну дозу, і не відчуєш. Так от. Щоб це нейтралізувати, ми всмоктувальний патрубок вивели на вершечок рубки. Вперед. Подалі від вихлопу й ближче до свіжого повітря. Трубка проходить попід рубкою, через салон, якщо ти помітив...

Компресор торохтів й аж пашів жаром.

— А ще, — торочив далі Володимир. — Повітря при стисненні нагрівається. Тому довелося монтувати ще й додаткову систему охолодження...

Журналіст, розвертаючись, випустив з рук акваланг, спробував упіймати, зачепився рукою об якийсь гострий кінець й ойкнув вдруге. На долоні миттю набухла кулька крові. Капнула. Набухла знову.

— Сашуню, ну хай тобі чорт... ну як це ти примудряєшся... на рівному місці!

Кореспондент дивився на Володимира трохи ніяково, а на руку — з тривогою.

— Сильно розбив?

— Та не дуже...

Але кров капала.

— В грязюку раною вліз, це погано, — він зітхнув. — У нас спирт або щось таке ще залишилося?

Володимир коротко бекнув, висловивши тим самим своє ставлення до спирту. Після вчорашнього. Можна було закластися, що до вечора ставлення зміниться.

Сказав:

— Ну піди, промий. Спирт там же, де й був. У салоні. У пластмасовій пляшці.

Салон без Олени нагадував квартиру покійника. Одразу після похорону. Наче й все так — але вже щось не те.

Спирт добряче смердів й болюче щипав роз’ятрену рану.

— Сашко! Чи ти там... — крізь відчинені двері зазирнув капітан, нюхнув повітря, скривився й лише потім завважив скривавлену руку. — А, лікуєшся... Ну гаразд, я сам... До речі, скоро будемо Залізний Порт проходити, і Лазурне. Сходи, подивись.

В Залізному Порту журналіст колись був. Більш того — в одному з пансіонатів, розташованих неподалік біля берега, мав колись вельми романтичну пригоду. Але вже тоді береги засмітили, натикали пляжних грибочків, яток, кабінок для переодягання та стовпів з гучномовцями... а тепер, мабуть, запаскудили остаточно.

Але все-таки журналіст не втерпів і вискочив подивитись.

Тендра зникла, почавсь чи то острів, чи то півострів Джарилгач. Такий невизначений статус він мав з причини регулярного розмиття та затоплення перешийка.

Журналіст гадав, що Юрій скерує корабель вздовж півострова, — але він несподівано повернув штурвал праворуч, й земля почала віддалятись.

Як не дивно, хитавиця одразу зменшилася. Хвилі тепер були хоч і великі, але пологі. Корабель видирався на вершечок і падав вниз — але ця гойдалка мала таку амплітуду, що практично не відчувалась.

Вода стала темнішою та прозорішою водночас.

Зникли медузи.

Значно поменшало чайок.

— О-хо-хо, — виліз, врешті-решт, на палубу Володимир. — Оце тобі й відкрите море! Страшно?

Страшно таки було. Навіть не страшно — а якось... незатишно. Але признаватися в тім не хотілось.

— А чого тут боятися? — здвигнув плечима кореспондент. — Берег недалеко, судно хороше, шторму нема. Та й, кінець кінцем, двадцять перше століття надворі. Витягнуть... якщо щось.

— Ага, — кивнув Володимир. — Команди приблизно сотні кораблів на рік теж так вважають.

— Га?

— Ага.

І поліз назад, у машину.

— Іди, акваланги приймай! — гукнув він вже звідти.

Довелося приймати.

Витягати досить важкі залізяки з вузького люка було незручно.

Акваланги розставили в гніздах у салоні. Коли журналіст ставив передостанній, капітан висунувся з рубки, кивнув задоволено й повідомив:

— Майже на місці.

— А як ти визначив? — одразу ж запитав журналіст.

Він гадав, що Юрій повідомить йому ще якийсь чаклунський секрет, але той лише подивився на нього, як на дурника, й коротко кинув:

— По ЄРБ’у, звичайно.

Довелось проковтнути.

Ще через півгодини капітан зменшив хід й несподівано для всіх рикнув сиреною.