Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Кореспондент зітхнув, повернувся в салон й відкрив шафу. Голова негайно почала боліти дужче. Це було підозріло.

— Ану-ану... — він взяв пластмасову пляшку. Викрутив корок. Нюхнув.

Не пахло нічим.

Обережно хлюпнув собі на долоню й розтер по обличчю.

Головного болю як не було.

— Ага!

Як лаявся капітан — було чутно ще з трапу. Про всяк випадок журналіст підкрався з іншого боку й хлюпнув рідиною несподівано. Юрій миттю сахнувся назад, але цівки все-таки не уникнув, й аж форкнув.

— Здурів? — почав був він, але тут-таки прислухався сам до себе й несподівано посміхнувся. — А, он воно що! Молодець!

Розвернувся до корми й гукнув:

— Володю! Ану покинь все, біжи сюди!

Й стиха додав:

— І йому хлюпни.

Олександр хлюпнув. Якщо чесно — то ще й з превеликим задоволенням.

— Твою мать! — загорлав облитий. — Potztausent sapperment nocheinmal! А.

Він теж замовк і прислухався.

— А втім, молодець!

Юрій коротко реготнув.

— Пильнуй й далі!

Довелось пильнувати.

За наступні тридцять хвилин невідома «галушка» проявила себе ще двічі — перший раз нападом розпачу — ааааа! вже півгодини шукаємо й нічогісінько не знайшли! все пропало, все пропало, час збирати манатки й тікати додому якнайшвидше, а ще краще — не збирати, а обрізати все к бісовій мамі, й додому, додому, додому...

Але тут навіть пляшка не знадобилась, вистачило здорового глузду.

А другий раз журналістові захотілося справити малу нужду. Він обперся об леєр... став спиною до вітру... і враз зрозумів, що там, в глибині — щось є.

Щось старе. Могутнє. Страшне.

Але водночас лагідне по-материнськи. Добре. Ласкаве. Приємне.

Й кличе до себе.

Володимир ледь встиг схопити його за штани.

І з добре помітним задоволеним виразом вихлюпав Олександрові в пику півпляшки.

— Дякую... — видушив той з себе, відфоркавшись. — До речі, а що воно таке?

Він кивнув на пляшку.

— Вода, звісно, — здивувавсь Володимир.

— Свята?

— Та ні, — виявляється, він теж не розучився дивитися, як на дурня. — Звичайна вода. З Дніпра.

Він помовчав й додав:

— Лише текуча.

Мабуть, ця властивість була чимось важливим, що Володимир виділив її у окреме речення.

Й на цьому атаки припинились.

Тралили море ще довго — до вечора. Кілька разів Юрій гукав Володимирові — й той одразу кидав у море якісь предмети. Щось схоже на бляшанки з-під фарби. Втім, можливо, раніше вони ними й були.

— Це маяки, — пояснив у паузі Володимир. — Типу запит-відповідь. Юрко наш щось бачить на дні — й каже це місце позначити. А потім скаже компові — ану писни маяку № 3, щоб той відгукнувся. І той відгукується.

«Як?» — не встиг запитати кореспондент. Не встиг, бо Володимир відповів раніше:

— Теж пищить.

Замовк на хвилину й задумливо додав:

— А тоді хтось спускається в глибину й дивиться, що саме ми там знайшли.

Дизель змовк, Юрій загорлав з рубки, й Володимир поспіхом кинув у море ще одну бляшанку.

— І якір теж! — гукнув вже не з рубки, а з носа капітан. — Бо це, мабуть, таки воно!

Володимир загуркотів кабестаном та ланцюгом, а журналіст, звісна річ, поглянув з борту у воду.

Вода була темна. Синьо-зелена зверху — й темна, аж чорна у глибині.

Натомість на моніторі у рубці... майже у центрі... лише трохи зсунутий вбік...

Завмер-застиг непорушно трохи спотворений, але все-таки досить чіткий силует.

Літак.

Літак без хвоста.

З напіводірваним лівим крилом.

Але — літак.

«Он про який дюраль говорив капітан!» — промайнув в голові кореспондента спізнілий здогад.

От тут-то їх усіх і накрило.

Зазвичай атаки починалися несподівано й підло. Годі було навіть визначити, коли раптом поганий настрій переходить в депресію та бажання стрибнути за борт; або радість затоплює мозок, і серце мало не вискакує із грудей... а потім таки вискакує. Або сонливість, або відчай, або раптове роздратування — чи що там ще приберегли закладники невідомої «галушки»?

Тут все було навпаки.

Чужа воля, не криючись, прорвалась в свідомість й заговорила.

«Що вам треба... — волали в голові голоси — безгучні й оглушливі водночас. — Як ви набридли... Не чіпайте нас... Ми не хочемо на поверхню...»

Мороз котився по шкірі, й серце починало гупати з переляку.

«Що вам дати, щоб ви відчепилися? Хочете щастя? Беріть!»

Журналіст відчув себе так, ніби героїном ширнувся. Все, чого можна було досягти, — він досяг. Що можна було отримати — він отримав. Де варто було побувати — він побував.