Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Двадцять метрів. Озирнутись. Не випустити з руки шнур. Посвітити униз.

Звісно, нічого не видно.

Ілюзії. Які, в чорта, тут можуть бути ілюзії? Тут же нема нічого, ані вгору, ані вниз, ані ліворуч, ані праворуч, ані спереду, ані ззаду. Тут нема взагалі нічого. Й ніде нема. Ніде в світі нема. Й самого світу нема. І навіть його, Олександра, теж нема й ніколи ніде не було. Був лише шнур. Буйріп.

Журналіст знову пустив воду під маску, вигнав — допомогло. Світ повернувся на своє місце. Буйріп — теж.

Натомість щось велике й страшне рушило з глибини назустріч... але у таку примітивну пастку навіть соромно було потрапляти. Нікого більшого за півтораметрового катрана тут бути не могло. Кореспондент посміхнувся — й мара зникла.

Дно було чистим. Хвилювання поверхні не долинали сюди навіть у найжорстокіші осінні шторми. Течії не було. Пісок був рівним та гладеньким, наче його навмисне рівняли й утоптували. Наприклад, щоб прикрити тротуарною плиткою, як у Києві. Або як на могилі крутого авторитета. Або...

Плитка починалася з голого місця й тяглась кудись стежкою. Страшенно важливо було перевірити, куди ж вона тягнеться. Поплисти й перевірити. Обов’язково. Необхідно. Життєво потрібно.

А те, що буйріп тягнеться кудись убік, — несуттєво.

Олександр схаменувся, мало не відпустивши тонкий шнур. Стежка зникла.

Якби він спробував прослідкувати, куди вона тягнеться — то пішов би по ній далі, далі, далі... і добре ще, якщо не глибше, глибше, глибше.

Ще п’ять-шість метрів — і край.

Юрій лежав на піску обличчям униз.

Буйріп чомусь роздвоювався й тягся одним кінцем до його паска, другим — кудись вбік, і навіть трохи вгору, до поверхні. Журналіст поторсав шнур — затрусилися обидва кінці. Пірнув глибше. Труп на піску блимнув і зник. Шнур мав легку позитивну плавучість, цілком міг зробити вигин угору.

Так воно й виявилось.

Цього разу труп лежав горілиць, навіть не лежав, а напівсидів, спершись спиною на акваланг, й буйріп ховався десь поміж балонами.

— Привіт, — сказав Юрій самими губами. — Що збираєшся робити?

Темна маса «Юнкерса» здіймалася зовсім поруч. Там блимали вогники й танцювали хисткі, примарно-химерні тіні. Хтось сміявся жіночим голосом. Симфонічний оркестр грав Kyrie Лакрімози.

— Тобі туди, — Юрій ворухнув підборіддям, потім показав ще й рукою. Рухався він механічно, наче ниточки смикали.

Машинально журналіст розвернувся до літака. Музика гримнула голосніше, вогники заблимали швидше, й зграйка дівчат кинулася назустріч. Першою пливла Мерилін Монро, за нею — Шерон Стоун, а далі чомусь — Сара Янг. Звісна річ, всі були голі.

За подертим, пошматованим дюралевим бортом вгадувалася велика зала з кришталевою люстрою.

привітав його саксофон.

Ще одна дівчина ховала обличчя за густим білим серпанком.

— Давай, давай, — дружньо підштовхнув його Володимир.

Це була помилка.

Володимир залишився нагорі.

Все зникло.

Лише лежав, задерши вгору підборіддя, Юрій й громадилася збоку велика купа металу.

Мертвого. Пошматованого. Розірваного та пом’ятого.

Щось сиділо там, вельми потрібне й привабливе.

Голова не працювала. Абсолютно. Вирахувати, скільки буде, якщо до двійки додати два, журналіст би зараз не взявся.

Навіть вчасно вдихати та видихати вдавалось ледь-ледь.

«Я щось повинен зробити! — крутилося в голові. — Щось зробити, щось зробити, щось зробити...»

Але що?

Він підплив ближче до Юрія. Навіщось торкнув його за плече. Тіло легко поворухнулось.

Стягнув маску.

Обличчя не мало жодного виразу.

Марення зникли, наче зачаїлись й замислились — а чи варто заважати? Чи він прийшов не за тим?

Не за тим. Точніше, не лише за тим.

Стрілка манометра вперлася у десятку. За спиною щось клацнуло — дзвінко та голосно, наче старий будильник, який виставили на пів на шосту, але забули завести.

Все. Аварійний запас повітря. Хапай все, що можеш — і тікай.

І взагалі. На біса було пірнати? Ось же буйріп, береш його й тягнеш. Витягаєш тіло на борт. Робиш усе, що треба. На борту. Цебто, не у воді.

Не так!

Чомусь вода грала велику роль.

Олександр висів нерухомо й не міг згадати, яку саме.

Стрілка проскочила «вісім».

Ніж. Якесь призначення мав великий ніж. Його ніж. На нозі.

Олександр зиркнув вниз, боляче вдаривши себе легеневим апаратом у груди. Так, ніж був. На біса він його взяв?

Стрілка минула «сім».