Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Прислухався.

«Встань!» — лунало у тому ритмі. «Встань і убий!»

Поклик був таким сильним, що якби журналіст все ще сидів на підлозі, він би підскочив.

І, можливо, навіть побіг би вбивати.

Лише невідомо, кого саме.

І ще — все дужче й дужче тряслася земля.

Так: наче ті кістки, що йому здалося, ніби вони ворушилися, рвались на волю. Рвались сюди, на поверхню, до світла, повітря та життя.

Але це неможливо!

Всі думки кудись зникли. Лише гупав невидимий барабан. Зникло усе на світі. Залишилось лише одне:

«Встань і убий!»

Гуп. Гуп. Встань і убий.

Гуп! Гуп.

Кістки дерлися з-під землі.

Гуп. Гуп. Встань і убий!

Ґрунт над колишнім ровом спучився курганом і почав осипатись. Кістяки дерлися з-під нього, розриваючи над собою коріння, розсовуючи траву. Товстий повалений стовбур, що лежав на їхньому шляху, відлетів убік, наче іграшка.

Гуп. Гуп. Встань і убий!

Скелети тягли із собою залишки зброї. Тут, на поверхні стало видно, що більшість із них — зогнилі, зотлілі рештки гвинтівок. Трьохлінійок. Стволи перетворилися на іржаве пруття. Приклади — на шматки гнилих дощок. Багнети — на оброслі рудим клоччям пруття.

Гуп. Гуп. Встань і убий!

Від того ритму гриміло в вухах й темніло в очах, а тіло розривалося поміж двома бажаннями. Перше, звичайно, — тікати. Друге...

Встати й убити!

Олександр ледь зміг перевести погляд на капітана.

Той стояв біля борту, мовчав й наче диригував невидимим оркестром.

«Встань і убий! — лунало і тій музиці. — Встань і убий!»

Музиці?

Так. Гупання склалося у глуху й потворну мелодію. Грізнішу від тих, що будь-коли створив «Раммштайн». Страшнішу від чорних композицій «Лакримози». Крім усього іншого, у ній цілком виразно розрізнялись знайомі слова.

Кістяки перли з-під землі цілим потоком, стикалися, розсипалися, збиралися в ціле знову.

Перші кроки їх по землі були хисткі та непевні, вони хиталися, падали, але спиналися на ноги знову та знов.

Скелети озирались кругом, й журналіст тремтів, зустрічаючись поглядом з пустими очницями.

І враз стало зрозуміло, кого саме вони зібралися убивати.

Олександр зойкнув й відчув, що його ноги підкошуються.

Дивна річ! Кілька годин тому він, не сказати, щоб якісно, але холоднокровно розстрілював з гармати та кулемета живих людей. Ховався від мін — боявся, звичайно, але страх той не підкошував ноги, а навпаки — змушував рухатись швидше й пригинатися дужче. Пірнав до потопленого танку, де лежали снаряди — які могли вибухнути після шістдесяти років гниття від найменшого ворушіння. Занурювався до двох загиблих кораблів, де сиділо щось таке ж неможливе, як діялось тут, на острові.

Скрізь було страшно.

Але ноги підгиналися лише зараз.

Кажуть, курка або заєць, коли розуміють, що від ворога не втекти, падають на землю і клякнуть, чекаючи смерті. Олександр ніколи не думав, що людині це також властиво.

— Гей! — сказали позаду.

Мара кудись зникла, й кореспондент оглянувся. Позаду стояв Володимир. З кулеметом.

— Ставай до ДШК. Якщо полізуть — криши. Краще за все потрапляти в хребет.

Він розвернувся й знову поліз у салон.

Варто було зникнути Володимирові, як мара повернулась.

Але тепер вона ніби котилася з іншого боку.

Ворухнулась земля над іншим ровом. Хитнулося, зарипіло та впало дерево над стародавньою ямою. Ті кістяки, що вже вилізли, зупинились.

І почалось!

З другої ями теж поперли скелети й хвилею рушили на першу зграю.

Звук зіткнення був сухим та розкотистим, ніби вдарилися не кістки, а якісь великі коробочки сірників.

Але він не припинився й не зник, а так і залишився, наче обидві ті коробки потрапили у бетономішалку.

Мішалка була страшна. Обидва натовпи бились, як справжні солдати. Лише жоден солдат не витримає удару прикладом у лоб. Уколу багнетом у груди. Тичка стволом у живіт.