Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— І голову, голову не забудь! — гукав вже аж з люка Володимир. — Й підклади під потилицю щось — ковдру, чи що, так, щоб битися головою об стіну не могла!

Олександр взявся за голову. Чоло дівчини було прохолодне, а волосся пухке й приємне на дотик. Вони несамохіть зустрілися поглядами. Дівчина важко дихала, очі її були напівзаплющені, а рот — навпаки, трохи розтулений.

Прив’язана, розіп’ята, з розкинутими руками та розведеними ногами, вона раптом видалась такою бажаною, що Олександр не зміг стриматись й опустив руки на талію. Дівчина підвела очі й щось прошепотіла.

Журналіст переніс руки вище.

Дівчина тремтіла, зовсім, як колись... під час їхньої зустрічі в душі.

Він поклав руки Олені на плечі, наблизив обличчя до неї...

І ледь встиг відсахнутись!

Дівчина шарпонулось до нього, як скажений пес! Зуби її клацнули за якийсь міліметр від його щоки. Олександр сахнувся, аж шия захрускотіла.

В Олени на кінчиках губ виступили перші цяточки піни. Очі палали диким шаленим вогнем. Губи кривилися. Щось середнє між риком та стогоном виривалося з її горла.

Журналіст накинув на голову линву й тремтячими руками притягнув її до переборки. Тепер дівчина могла лише смикатись, корчити страшні міни та вити.

І вона вила!

Олександр вилетів з люка, як з гармати вистрелений, хряпнув лядою за собою, накинув клямку — але це мало допомогло, й виття чулося так само чітко, наче вили над вухом. А ще — страшенно, скажено, розпачливо билося серце.

І не лише воно. Весь корабель — та що там корабель, весь острів тремтів у пропасниці! Вода у протоці вже не бралася брижами, а підстрибувала крихітними фонтанчиками. Листя тряслось на деревах й раз по раз зривалося й кружляло в повітрі. На пляжику весь час пересипався пісок — як у пустелі під вітром.

Вібрація та складалася у якийсь рваний, але досить відчутний ритм.

Кореспондент оглянувся. Володимир вже біг на ніс з кулеметом, натомість Юрій...

Юрій стояв нерухомо, вчепившись у поручень, й пильно вдивлявся в ліс.

Олександр ніколи б не зміг цього довести — але йому здавалося, що якась темна хвиля розпливається на всі боки від капітана й кличе, тягне, рве когось в бій... але не його.

Щось наближалось. Найстрашнішим здавалося чомусь те, що годі було визначити напрямок, звідки ж наповзала загроза. Кореспондент відчайдушно крутив головою — але ввижалося, що небезпека йде чи то з води... чи з кущів... чи з неба... чи, може, навіть, з-під землі?

Могутній поклик лунав звідусіль й вимагав чи то бігти казна-куди, казна-чого, чи то навпаки — заклякти й сидіти на місці... Журналіст не одразу зрозумів, що насправді то просто два різних ритми стикаються й один одному заважають. Але перший, закличний, перемагає.

Юрій застогнав так, наче йому щось відтинали.

— Не можу більше... Не можу! Вовко, допомагай!

Руки його тремтіли так, що трясся весь поручень.

Володимир став поруч, глибоко вдихнув... але тут-таки кавкнув, як від удару в живіт, скрутився й осів на палубу.

— Не виходить... — майже прошепотів він. — Дуже вже воно сильне...

— Чорт... — Юрій теж похитнувся.

І враз другий ритм зник. Відчуття було таке, як на дискотеці, коли раптом зникає світло. Люди одночасно сліпнуть та глохнуть. Так і тут.

В очах потемніло, а коли журналіст оговтався, виявилось, що він сидить на палубі.

— Хлопці... — безпорадно прошипів він. — Що воно робиться?

Як не дивно, його почули.

— Що, що... — злостиво пробурчав Володимир. — Дивитися треба навколо, ось що!

— Й під ноги теж... — не зовсім зрозуміло бовкнув капітан. — Метри хоча б на два...

Цілком машинально кореспондент глянув під ноги. В очах мерехтіло, палуба здавалась напівпрозорою, й згустки пітьми, схожі на пасма туману, ворушились під нею. А за тими пасмами...

— Хлопці... — ще хрипкіше видушив з себе Олександр. — Ми що... на кістках стоїмо?

Ритм відродився з новою силою, перед очима знову все попливло й здалося, ніби примарні кістки ще й ворушаться.

Юрій та Володимир перезирнулися.

— Юрчику! — раптом істерично заволав Володимир. — У нас же під салоном дві консерви валяються!

Юрій ляснув себе по лобі так, що хитнувся.

— Тягни!

Але наказ його пропав надаремно, бо Володимира поруч уже не було.

Поки журналіст озирався, Володя вже притягнув за барки двох полонених й недбало кинув на палубу. Чоловік зойкнув — мабуть, об щось головою вдарився. Жінка, навпаки, почала щось говорити.

— Ви даремно це робите... у мене дуже серйозні друзі працюють в міліції... і в КГБ теж... тобто в СБУ...