Радий Радутный - Важка чоловіча робота

б) той же Інженер цілком міг замінувати і їхнє судно.

Кореспондент ще раз згадав аргументацію Юрія про те, що зараз їх топити невигідно, але трохи неспокою все-таки залишалось.

в) Інженер міг прилаштувати мікрофон на частині судна, до якої міг би дістатися з води.

Справді — підплисти серед ночі з аквалангом, випірнути, вчепитися рукою в фальшборт й прилаштувати під поручнем крихітний електронний пристрій... а може, все-таки міну?

— А давайте... — він проковтнув закінчення фрази, взяв у Юрія ручку й дописав:

«Давайте пірнемо ще раз, оглянемо підводну частину корабля».

— Та воно б й непогано, — теж вголос сказав Володимир. — Але... Ну хочеш сплавати — сплавай... Тільки дивись, всередину не лазь, там метал пошматований, зачепишся за що-небудь... гідрокостюм порвеш...

«Давай тоді сам. Ми тут, нагорі, будемо імітувати бурхливу діяльність. Особливу увагу зверни на гвинторульову групу...

На що?

Тьху. На корму. На гвинт. На руль. На дейдвуд... тобто, на вал, що виходить з корпусу. Зазирни у кінгстони — це такі дірки на днищі».

— А чого, нехай людина потренується. Ворога розбито, чому б не розважитись. Міномет, якщо знайдеш, не чіпай — хтозна, що вони з ним встигли зробити...

— Та й не потрібен він нам! — підпрягся й собі Володимир. — І так перемогли. От ще того поганця на березі вистежимо...

Вперше за весь цей час Олександр спускався під воду сам.

Він взявся за гідрокостюм, потім подумав, що вода тепла, а пірнати неглибоко й ненадовго... потім подумав, що чортів Інженер може не лише слухати, але й спостерігати — а хоча б виповзти на берег й дивитися у бінокль! — побачить, що хтось збирається пірнати без костюма, а отже, неглибоко й ненадовго... натягнув гуму на тіло. Одяг ремінь з свинцевими вантажами. Закинув на плечі акваланг. Начепив маску. Потім ласти. Став на трап. Взяв до рота загубник. Перевірив його. Продув. Зняв маску й протер скло. Перевірив вантажі на поясі, посунув один ліворуч. Підтяг ремінь.

Було страшно.

Але під час занурення нічого не сталося, ніхто не схопив його знизу за ноги, ніхто не вискочив з глибини з гарпуном у руках, ніхто не вистрелив з берега глибинною бомбою, не трапилось під водою ані гадюки, ані акули, не прорвало греблі вище за течією, й ракети з атомною боєголовкою ніхто у цей час не запустив.

Огляд журналіст, як йому й рекомендували, почав з корми — але тримаючись подалі від великого та загрозливого гвинта. Він, звісно, був нерухомий — але хтозна, що там могло трапитись нагорі? А раптом?..

«Раптом» не сталося, гвинт та руль залишились нерухомими, аж поки кореспондент не обдивився на них кожного сантиметра.

Далі дно було гладким.

Олександр ходив попід ним зизгагами — і, вже пройшовши більше половини корпусу, раптом здогадався, що легше було б рухатись вздовж, а не впоперек, і огляд скінчився би швидше. Але починання спочатку забрало б тепер ще більше часу. Залишалося сплюнути (подумки) й продовжувати огляд таким самим нераціональним чином.

Десь попід салоном йому здалося, ніби по обшивці щось гупнуло — зсередини. Олександр приклав пальця — справді, корпус ледь помітно здригався. Подумав трохи. Відтяг ремінець маски вниз, перекинувся набік...

Й приклав до обшивки вухо.

Голоси, пройшовши крізь дерев’яну підлогу, металеву обшивку та кілька міліметрів води, були спотворені, але пізнавались.

— ...нічого не вийде. У нього повні легені води. Йому б викашлятись, а вже потім...

— Помовч.

Це, без сумніву, сказав капітан. Виходило, що перше бурмотів Володимир.

Почулися звуки, ніби в неглибоку калюжу засунули м’яч, прокололи й почали видушувати з нього повітря. Потім стогін. Потім приглушений зойк. Потім...

Від крику у журналіста залящало в вухах. Голос був незнайомий.

— ВІДПУСТИИИИИИИИИИИИ!!!

Крик урвався.

— Ага, — почувся задоволений голос Юрія. — Бач, а ти казав, що не вийде.

— Майстер!.. — з повагою відповів Володимир. — Але ж...

— Помовч.

Запала пауза, й журналіст боявся навіть поворухнутись.

— ВІДПУСТИИИ!!!

— Ану заткни пельку! — цього разу голос капітана був грубим та злим. — Відповідай! Тоді, якщо мені відповіді сподобаються, може, й відпущу.

— Ааааа!!!

— А так?

Зойк. Тиша. Грюк чимось важким об підлогу.

Серце кореспондента калатало так, що, мабуть, і з того боку чути було.

— Говори!

— Відпусти...

Цього разу голос шепотів. Шепіт був такий, ніби йому хотілося крикнути щодуху, щосили — але чи то горло було перетягнене, чи рота чимсь заткнуто.