Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Журналіст лише кивнув. Думка про те, що доведеться стріляти в людину, чомусь вже не викликала бурхливого неприйняття.

— Особливо дивись на воду! — ще раз застеріг Юрій й першим підвівся.

На його місце, якраз поміж двома чоловіками, одразу ж вмостилась Олена, теж налила собі чи то кави, чи чаю, Володимир негайно розпочав фліртувальну атаку, дівчина з задоволенням на неї відповідала.

Олександр трохи занудьгував й лише цідив свою каву. Потім налив ще. Випив. Потягнувся по ополоника знову.

У кав’ярнику залишалось на денці, й темна рідина чомусь взялася брижами.

Журналіст вилив усе до останку, хильнув. У рота попала гуща — чомусь з металевим присмаком, й він бридливо сплюнув в кущі. На душі було так само, як в роті. Кава стояла й холола. Й також смерділа металом.

І теж вкривалася брижами — все дужче, та дужче.

Нарешті, це помітив і Володимир.

— Гм... — сказав він, й Олена теж негайно замовкла.

Рідина у кружці тремтіла. Володимир перевів погляд на дерево. Листя тремтіло теж, але, можливо, його просто ворушило вітром. Кореспондент також це помітив.

Володимир почухав потилицю, гмукнув й рушив до каюти. На початку його хода була неспішною, але ближче до носа поступово перейшла на бадьоре таке трюхикання.

Люк розкрився йому назустріч й мало не вдарив в обличчя.

— Ти розважаєшся?! — одночасно рикнули Юрій та Володимир один до одного.

Журналіст та Олена перезирнулись. Олександр мав вигляд просто здивований, а дівчина — стривожений... а ще здавалося, ніби до чогось вона дуже пильно прислухається й водночас не хоче це показати.

Кореспондент прислухався і собі.

Щось дзенькнуло — ледь чутно та зовсім поруч. Він поглянув на стіл — так, звісно, то просто чашка невдало стояла на блюдечку.

Щось затупотіло. Він перевів погляд на ніс — то Юрій та Володимир кинулися до борту й почали, вчепившись у леєр, пильно вдивлятися у темряву.

Щось шелеснуло — так, наче всі комахи, що поховалися на ніч у листя й траву, одночасно стартували у небо — хай не видно нічого, хай холодно, хай кажани, аби лишень подалі, подалі звідси.

Корпус вже тремтів так, що відчувалося через підошви. Несамохіть журналіст перевів погляд на трубу — але, звісно, дизель мовчав.

Та й хто б його запустив?

І взагалі, те тремтіння зовсім не схоже було на роботу мотору. Не було в ньому рівного, розміреного, зваженого та поміркованого ритму. Навпаки.

Ритм був рваний, потужний й чужий. Наче хтось з клітки рвався на волю.

Немов зачарована ним, Олена повільно стала на ноги.

І враз — наче щось вибухнуло на палубі.

— Сашко! — горлав капітан. — Хапай Олену й тягни в каюту! Мерщій! Володю! Витягай багор, штовхай нас з протоки!

Він кричав все уже на бігу, а двері рубки смиконув так, що мало не одірвав разом з завісами.

Майже одразу заскреготів стартер.

Журналіст озирнувся — Олені було погано. Наче отруїлася чимось.

— Давай скоріш! — вона рушила на ніс першою. — Швидше, швидше!

Останні метри дівчина пробігла зігнутою, наче їй живіт крутило.

Нічого не розуміючи, кореспондент кинувся слідом.

Ревнув дизель, корабель гойднуло, смикнуло кормою вперед... дизель заревів одчайдушно й стих.

— Шпонку зрізало! — розпачливо заволав Юрій з рубки. — Не втекти! Володю, покинь дровиняку, допоможи Сашкові!

Багор покотився по палубі.

Допомогти в чому? Журналіст зліз по трапу в каюту, підтримуючи дівчину за талію. Негайно ж з’явилися еротичні думки. Але зверху вже ломився трапом і Володимир.

— Чого стоїш! Прив’язуй її швидше! Отут, поміж койок!

Прив’язувати?

Поки кореспондент озирався й кліпав очима, Олена вже сама стала поміж койками й розставила руки та ноги. Володимир висмикнув звідкілясь товсту мотузку й почав примотувати праву ногу до масивної балки.

— Та швидше, швидше!

Це вже кричала, чи, радше, стогнала, дівчина. Нічого не розуміючи, журналіст взяв і собі шмат мотузки й почав примотувати ліву ногу. Він намагався не дуже здавлювати її, але Олена сама ж те й розкритикувала:

— Міцніше, міцніше давай! Щоб і ворухнути не можна було!

Володимир вже закріпив мотузку на якийсь хитрий вузол й перейшов до верхньої половини. Дівчину трохи трясло.

Руку він замотузував так, що під линвою аж шкіра побіліла. Й негайно кинув погляд на роботу кореспондента.

— Не годиться! Так примотуй, щоб не могла смикатись! Щоб мертво стояла!

Журналіст знизав плечима й перемотав ногу інакше. Перейшов до руки. Прив’язав.