Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Володимир недбало копнув її ногою в обличчя, жінка захлинулася та замовкла.

Юрій підскочив ззаду, схопив чоловіка за волосся на маківці, відтягнув шию назад — аж хребці захрустіли. Дядько заскиглив — жалібно й тоненько-тоненько.

— Ніж!

Володимир вклав Юрію в руку короткий широкий ніж.

Капітан неглибоко тицьнув ножа чоловікові в шию й так само повільно потяг на себе. Дядько харчав й скавулів, але не міг навіть ворухнутись. Кров бризкала вперед, й лише тепер журналіст завважив, що капітан (мабуть, несвідомо) розвернув жертву так, щоб кров падала за борт.

Кореспондента занудило.

На обличчі Юрія з’явився дивний, але знайомий вже вираз — суміш неприємного здивування, але не несподіваного, а... наче людина знає, що буде боляче, але все одно це і несподівано, й неприємно.

— Ну? — не витримав Володимир.

Юрій мовчав й далі сунув ножа. Дотяг до кінця. Дядько вже не хрипів, а стиха побулькував. Й сіпався.

— Нічого! — Юрій злісно швиргонув ніж об палубу. Той жалібно дзенькнув. Капітан штурнув також дядька. Голова його глухо вдарила об залізо. Можливо, чоловік встиг навіть відчути той біль.

Юрій та Володимир знову перезирнулись й одночасно поглянули на кореспондента.

— Ні! — той зірвався на ноги. — Ідіть к бісу обидва!

Він скочив на ноги й схопив якусь залізяку, що валялась на палубі.

— Не підходьте!

Копачі реготнули — коротко та зловісно. Юрієве обличчя було забризкане кров’ю — мабуть, таки не вберігся.

— Та ні, не бійся! — Володимир сягнув по ножа. Олександр сахнувся, але Володимир вже штовхнув ніж йому під ноги. Руків’ям вперед.

— Бери!

Журналіст, вже нічому не дивуючись, схопив ніж. Навіть якби з неба зненацька злинув ангел господній, Олександр лише б постарався стати так, щоб бачити всіх одночасно. Але Володимир його все-так здивував:

— Ріж дівці горло!

— Я... к...?

Кореспондент мало не упустив ніж.

— Ріж, дурню! Бо всі тут залишимось!

Юрій штурхонув полонянку так, щоб вона підкотилася просто Олександру під ноги.

Якби не той страшний, жорсткий ритм, що лунав йому у вухах, журналіст ніколи б не скорився такому наказові. Але в голові вже не залишилось жодної думки, він схилився... схопив бранку за волосся...

— Я з самим заступником міністра спала... — встигла ще прошипіти жінка. — Він вам...

Олександр, рухаючись, як робот, тицьнув ножем її в шию й рвонув лезо вбік.

Жертва зойкнула так, що й ритм заглушила. Забулькало. Захарчало. Зашипіло.

І враз йому з очей наче пелена спала. Наче сонце зійшло! Як потужний прожектор увімкнули за плечима й висвітлили все-все, до останньої травинки на ґрунті! І прожектор той, схоже, був рентгенівським...

Бо тепер журналіст бачив крізь траву, кущі і дерева. Бачив на кілька метрів під землю. Бачив на бозна-яку відстань в воді. Бачив, як заліг, сховався за поваленим стовбуром якийсь чоловік. Його схованка була на протилежному кінці острова, але то не заважало.

Але то була дрібниця, на яку можна було геть не звертати уваги.

Бо значно ближче, просто на березі, під ґрунтом і справді були кістки. І ще їх було страшенно багато.

Вони лежали впорядковано — голова до голови, хребет до хребта, рівними рядами. Мабуть, колись, коли ця земля ще не була острівцем, тут викопали довгі прямокутні рови — й скидали туди трупи.

Було досить багато металу — пряжки на поясах, якась амуніція. Була зброя — в основному бита та покалічена, ще й гнила після того, як пролежала у землі шістдесят років. Було багато якогось іншого мотлоху — але те вже не вдавалося розрізнити.

Але найстрашнішим було те, що кістки ворушились.

— Т-т-т-т... т-т-т-там!.. — журналістові ледь вистачило сили протягти руку в напрямку найближчої ями.

— Ага!

Юрій став поруч і (принаймні таке склалося враження) дивився на світ з очей Олександра.

— А там?

Капітан взяв кореспондента за плечі й розвернув в інший бік.

Там теж була яма.

— А там?

«Там» яма була теж... Значно менша, й кісток було у ній менше, й впорядковані вони не були — череп сюди, ноги сюди... але метал у тій ямі так і світився довгими зігнутими смугами.

— Там теж, але... Воно наче старіше...

Юрій та Володимир перезирнулися знов, й вперше за весь час їхнього знайомства журналіст побачив, як капітан посміхається.

— Ага... Ну тоді — повоюймо!

Він облишив кореспондента й знову став до борту.

Ритм все посилювався та частішав. Переходив з вібрації в звук. Олександр піймав себе на думці, що вже майже розрізняє слова.