Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Той зробив ще один захід, скинув бомбу — вона впала на палубу за метр від Юрія, але той навіть погляду не кинув — і бомба зникла.

Ще щось літало над головою, але тут на палубу валом поперли кістяки з трьохлінійками й стало не до зеніту.

Частина червоноармійців залишилась, оточивши німців колом у кілька рядів, й добивала їх, чим тільки можна.

— Юрко! — розпачливо гукнув Володимир. — Наших побили!

— Знаю, — нарешті повернув голову він. — Але ж тут, крім ваших, є ще й наші!

З стародавньої ями скелети не лізли. Просто земля бризнула на всі боки, наче щось вибухнуло — на поверхню ринули ще кістяки. Багато з них були в чоботях. У кількох зберігся на голові оселедець. Дехто мав у руках довгі неоковирні рушниці. Але більшість...

Вони були озброєні шаблями!

Улюбленим їхнім ударом виявився блискавичний різ по хребту, в ділянці черева. Кістяк одразу ж розпадався на половинки, й хоч вони ще смикалися, хапали мертвих фехтувальників за ноги — але то було вже не те.

— Пильнуй!

З лісу випнулась голова динозавра, Олександр піймав її у приціл, затамував дихання... Череп клацнув зубами, замерехтів й зник.

— Ага! — зловтішно загорлав Володимир. — Знесилів, гад волохатий!

Мертві козаки притискали червоноармійців до борту. Ті, власне, й не опинались — а теж рвалися на борт, остерігаючись лишень отримати шаблею по спині.

Над леєром вже здійнявся ліс мертвих рук.

— Все, — сказав Юрій. — Більше нема.

Він не пояснив, чого саме нема — чи сил, чи то кістяків поблизу, але то вже було несуттєво.

Червоноарміець (чорний беззубий череп, у лобі дірка) видерся на палубу, отримав чергу в лоба від Володимира, випав. Ще один схопив за ногу кореспондента, смикнув — той не втримався на ногах, гепнув на спину... Вдарила ще одна черга, в повітря промайнула відстрелена кисть. Олександр одразу ж підскочив.

Назустріч перло одразу два скелети. На обох збереглися рештки чобіт. Олександр машинально кинувся до кулемета. Не встиг. Отримав прикладом у груди. Гниле дерево розлетілося, але удар все одну був болючим — мало памороки не відбило.

Другий скелет хотів прохромити його уламком штика — але нагодився Юрій й класичним каратистським йоко-кері скинув ворога з палуби.

Поки він розвертався, на корабель дерлися вже з усіх боків.

Володимир крутився, як в’юн. Раз по раз гримали черги, бризкали на всі боки кістки, хрустіли під ударами черепи. Олександра ще раз вдарили в груди, копнули кісткою у коліно — боляче було так, наче його ножем проштрикнули, збили з ніг й мало не розвалили голову його ж кулеметом — здоровенний скелет мав на поясі скам’янілий вже ремінь, й кулемет зірвав з шкворнів так, ніби той два кілограми важив.

Але Юрій ззаду підбив йому ноги, й від падіння гевал просто розсипався.

Прорвалися й козаки. Шаблі аж мерехтіли в повітрі, а коли стикалися зі стволами гвинтівок — дзвеніли, наче лаялися.

Червоноармійці мали їх за серйозніших супротивників — бо облишили екіпаж й кинулися на конкурентів. Затисли в кут. Багатьох розтрощили.

Юрій підхопив дві шаблюки й тепер не рубав, а ніби танцював палубою — але з кожним рухом того шаленого танку чи за борт, чи на палубу падав або розтрощений череп, або вся грудна клітка.

Скелетів меншало. Тих і тих.

— О... — приголомшено сказав Володимир.

Обличчя його було розбите, щока прокушена, очі заливала кров — але він опустив автомат й дивився кудись за борт.

— Боже ж мій... — охнув з ним й Олександр.

І навіть Юрій, оглянувшись, на мить застиг із занесеною для удару рукою.

Бо з протоки, розмірено стукотячи дизелем, мерехтячи червоним прапором, крутячи на всі боки гарматами, розсовуючи воду так, що хвилі піднімалась на метр, підпливав монітор.

Скелети стояли у рубці, скелет застиг біля щогли з прапором, скелети припали до гармат й наводили, наводили, наводили їх... Виціляючи, здавалося, персонально Олександра...

Монітор пішов брижами, як гардина під вітром. І зник.

— Ілюзія... — полегшено видихнув Володимир.

Юрій завершив удар, й півкістяка, юзом проїхавшись по палубі, вдарилося об ноги кореспондента.

Він машинально відскочив, але кістки вже не ворушились.

І сонце — перший, несміливий рожевий промінчик висвітлив небо.

— Все, — сказав Юрій, разом випускаючи шаблі. Вони гепнули об палубу, наче два шматки дерева.

Слідом упав і сам капітан.

Важко осів на палубу Володимир.

Й, нарешті, сам журналіст теж не витримав й гепнувся задом на надбудову. Ноги гули. Голова теж. Руки тремтіли. Єдине, що працювало нормально, — це серце, але з грудей воно змістилося кудись вниз. Метри на півтора.