Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Все це, звичайно, робилося швидко, й стояв капітан спиною до борту.

І раптом, вихопивши з скриньки паличку з коротким гнотом, Юрій вклав її в якусь петельку, розкрутив над головою й пожбурив точнісінько у центр кола!

Гримнуло.

Цього разу стовп води був невисоким, але широким, зовсім не схожим на вибухи мін.

Юрій розкрутив пращу знову, кинув ще одну паличку — але промазав, й поклав її досить далеко від місця першого вибуху.

Розкрутив ще одну. Й ще.

Після кожного вибуху корабель підкидало й корпус важко стогнав. У салоні щось впало та, мабуть, розбилося.

Піна з вибухів повільно осідала, а Володимир мало не пританцьовував від мисливського азарту. Кореспондент кинувся до бінокля, навів.

Жодного кола не було. Ні кола, ані виру.

На його думку, щось тут було не так. Щось повинно було або сплисти, або, щонайменше, вибухнути під водою. Або хоча б тріснути й тепер сочитись повітрям.

Не було нічого. Піна осіла, хвилі вляглись, й кола знову виникли на воді. Скоріш за все, то просто течія нуртувала у якомусь корчі.

— Тьху! — сказав Юрій. — Не буде нам риби на обід.

Журналіст розгубився, але за мить зрозумів, що то Юрій пробує хоч якось підкинути Інженерові фальшиву версію раптового бомбардування. Олександр зітхнув і подумав, що сам би він не повірив.

Далеко-далеко за кормою, кілометри за три, з-за повороту протоки вилетіла в небо червона ракета, завила-застогнала в польоті й згасла.

— Ще й знущається, гад, — прокоментував Володимир. — Одне добре.

Він розвернувся до кореспондента.

— Більше тобі не доведеться кришити той пінопласт.

Олександр зітхнув. Він би із задоволенням обійшовся без такого полегшення.

Приставати довелось хоча б для того, щоб забезпечитись від жучків. Заодно вирішили й пообідати. Але навіть для цього довелося шукати таку саму дірку, як і минулого разу. Гвинт намотав якісь водорості, дизель почав задихатись, й капітан його вимкнув. Хлопці впряглися в канати, як бурлаки, й корабель таки затягли. А вхід до протоки завалили жердинами.

— Хоча це, звісно, не допоможе, — сумно заявив Володимир. — Не знаю, що саме він там використовує, але якщо під водою тримає нашу надводну швидкість — то може й на ходу міну підкласти.

— Навряд, — покрутив головою Юрій. — Міну треба ставити десь у заглибині. У трубі, кінгстоні, абощо. Інакше течією зірве.

— Учити мене будеш, — пирхнув Володимир. — Вже у Другу світову ми мали такі магніти, що втримували міну на есмінці! На повному ходу!

— Бре! — сказав капітан. — Навіть на стоянках вони ледве трималися.

— Та я... — почав був Володимир, але капітан підняв руку, й той миттю зів’яв.

— Облиш мемуари. Давай краще подумай, що нам можна зробити з ехолотів.

— Нічого, — миттю відреагував Володимир. — Цебто, можна — але не тут, а в лабораторії, й не за день, а за місяць... можливо. А можливо, й більше. Ні, звісно, він покаже нам сторонній предмет під днищем, він навіть рибину покаже — але ж, якщо Інженер вже буде під днищем, то пізно буде його бомбити. Хіба ні?

— Та так... — неохоче погодився Юрій. — А все-таки?

— Ну... можна спробувати нахилити датчики. Й світити... тобто, випромінювати й слухати вперед. Або вбік.

— Ну!

— ...але це нереально. Уявлення не маю, на яку відстань воно працюватиме, й чи працюватиме взагалі. Експериментувати треба. Й бажано знати, яку саме мішень шукати — чи це аквалангіст, чи буксирувальник, чи...

Володимир примовк.

— Ага, — сказав капітан. — Я от і собі думаю — який це аквалангіст висидить під водою весь шлях звідси до лиману. Хай навіть верхи на буксирувальнику.

Якби слово «лиман» журналіст почув ще тиждень тому — він би підстрибнув. Але зараз... обставини вже трохи навчили приховувати свої почуття. Принаймні, він так гадав.

— Ага, позгадуй нашу мету, позгадуй... — кивнув Володимир. — Он подивись, яку Сашко кам’яну пику зробив.

Олександр зрозумів, що трохи себе переоцінив. Але на те не звернули уваги.

— То що, гадаєш?.. — Володимир вже повернувся до теми, але, за звичкою, не договорював.

— Угу, — буденно кивнув Юрій. — Щось велике. Сухе всередині. Автономне. З можливістю виходу назовні.

Олександр слухав, слухав, мало що розумів, й лише коли капітан підійшов до кінця, дотямив.

Мова йшла не менше, аніж про невеликий підводний човен.

Нагодилась Олена з обідом, щось сказала, з кимось пожартувала, просто пройшлася перед очима — і настрій покращав. А після кави то й взагалі.

— А пасивно! — раптом оголосив Володимир... — Якщо це човен — то повинен шуміти! А ми його — пасивно!