Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Слово «пасивно» у Олександра чомусь асоціювалося лише з певними сексуальними нахилами. Мабуть, у тому винна була загальна скерованість сучасної преси. Але за мить він теж дотямив, хоча б приблизно, що має на увазі Володимир.

Якщо навіть нема чим випромінювати сонарні імпульси — то хто заважає просто слухати, що там, під водою, коїться?

— Угу, — задоволено сказав Юрій. — Хороша ідея. А мікрофон?

— Ну...

— А з диктофона старенького не підійде? — недбало запитав журналіст.

— Хе! — сказав Володимир. — Ти диви! Будуть же люди з хлопця, їй-богу, будуть!

Мікрофон загерметизували — тобто запхали у презерватив. Закріпили на консолі — тобто, Юрій виламав на березі довгого дрюка й прив’язав мікрофон на кінці. Під’єднали до посилювача — за нього виступив комп’ютер.

Володимир відбіг подалі, знайшов на березі пару скойок й постукав одна об одну. На диво, чути було непогано, хоча й із затримкою.

— Мда... — протяг Володимир. — Ще б було захопити з собою старий приймач абощо...

Справді, цифрова техніка для задачі не дуже підходила.

— А що слухати будемо? — запитав Олександр.

Копачі подивилися на нього уважно, але жоден не відповів.

— Ну, я мав на увазі — чи стуки? чи гудіння? чи що?

Юрій поглянув ще раз, а Володимир зітхнув і сказав:

— Розумієш, Сашко... Інженер — то така зараза... яка у технічному плані переважає нас всіх, взятих разом, та ще й на чотири помножених. Так що там можуть бути і стуки. І грюки. Й гудіння. Й виття. І навіть рипіння весел, зойки рабів та ляскання канчуків!

Юрій пирхнув, Олена відверто зареготала.

— Ну, про рабів я, може, й загнув, — відверто визнав Володимир.

Тепер уже посміхалися всі.

Гідрофон випробовували спочатку з берега. Чути було багато чого — й плескіт, й хлюпання, і якесь рипіння. Потім Володимир насторожився, почав активніше ворушити ломакою — але за мить завважив на обрії якийсь теплоходик й махнув рукою:

— А я вже сподівався — Інженера почув...

Потім подумав і несподівано посміхнувся:

— Натомість тепер знаємо, як звучить під водою дизель!

Олександр разом з дівчиною раз по раз вихоплювали навушники один в одного, потім кореспондент допетрав вивести звук на колонки — й тепер увесь екіпаж прислухався до того торохтіння.

На жаль, ніяких інших підозрілих звуків виявити не вдалось.

Слід було ще з’ясувати, як реагуватиме гідрофон на звук власного двигуна. Юрій запустив дизель, Володимир походив-походив бортами й скривився.

Довелось прилад розпаковувати й все починати спочатку. Лише цього разу Володимир вирізав з пінопласту щось схоже на півкулю й вклав мікрофон досередини.

— Пінопласт так-сяк поглинатиме звук з цього боку, — пояснив він.

Потім подумав і додав:

— Сподіваюсь.

Всі сподівались.

Виявилось, що нова конструкція більш придатна — свій дизель та гвинт майже не заважали. Натомість вилізла інша проблема — вже на середньому ходу ні в кого не вистачало сили втримати ломаку на відстані метра від борту.

За справу взявся Юрій, втримав, але коли Володимир ще додав газу — ломака тріснула, й мікрофон ледь встигли вихопити за дріт.

Довелось мудрувати ще й над якимось кріпленням.

— Хай йому чорт! — вилаявся вже під вечір Володимир. — Я сподіваюсь, Інженер не покинув нас тут? Бо з нього станеться. Налякав — й поки ми сидимо, сам на повному ходу, за течією. Га?

Юрій знизав плечима.

Кореспондента знову призначили вартувати першим. Для годиться, він почав був протестувати, але капітан зупинив той виступ коротко й трохи образливо:

— Ти серед ночі пень від сови не відрізниш.

Довелося ковтнути. Але крадькома Олександр навіть зрадів.

Коли всі полягали, журналіст почав пити каву, стояти, ходити, вмиватись водою з річки — бррр! холодно!.. — але очі все одно заплющувались самі собою.

Натомість, коли Володимир його змінив, сон пропав.

Щось шелестіло серед чагарників — наче знову вилазило з-під землі. Хлюпало за кормою — наче диверсант вовтузився з міною. Дивилося у потилицю — наче Волохатий якимось чином вискочив з ним же налаштованої пастки й вигадував нову капость.

Потім ляда тихо відчинилася, й зверху спустився скелет у новенькій есесівській формі. На лівому рукаві він мав пов’язку з червоною свастикою та написом «Штандартенфюрер Волоха.». Кінець напису ховався під пахвою, а очниці черепа світилися моторошним фосфоричним сяйвом.

Журналіст підскочив, вдарився головою об стойку й заволав так, що, мабуть, й дизель би заглушив.