Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— А що, кістки теж показували? — розвеселився господар. — Ну молодці... розважились по повній програмі!

— Та не по повній, — трохи ображено буркнув кореспондент. — Ще не бачив якихось «сороміцьких галушок»...

— Гм... — цього разу гмукнули обидва його співрозмовники й на диво синхронно перестали усміхатись.

— Ну й слава богу, — по деякій паузі видобув з себе Володимир. — Їх у нас прийнято лише... е-е-е... чужим показувати.

Кореспондент зрозумів, що ляпнув якусь дурницю, й замовк. Але робочий настрій було зламано, Володимир почав ввічливо розпитувати господаря про життя, а той так само ввічливо, але нудно, почав розповідати, що живеться йому тут нормально, місце чудове, ліс поруч, повітря чисте, тиша ночами — як у пустелі, а тут же до Києва — двадцять хвилин їхати, і те добре, і се добре... от лише корупція тут страшенна й хабарництво.

— От, наприклад, поки електрику провів — то намучився. Пішов в РЕС, як годиться, написав заяву, виписали вони якісь «техумови» — а далі, є там один такий інспектор Животовський...

— Жид?

— Не знаю, не цікавився. Але нормальна людина хіба так буде себе поводити. Каже — проводьте. А оскільки чужим людям лазити на наші стовпи не можна, то я можу рекомендувати хорошого майстра. Приходить майстер, дивиться й каже — вісімсот гривень, а що ж ви хочете, мені ж ще з інспектором ділитися, а він такий жадібний, гад! Взнаю по своїх каналах прізвище інспектора...

— Мабуть, теж Животовський?

— Ну а хто ж. Брати, повиздихали б вони обидва. Але це ще нічого! Я сказав, що подумаю, той поїхав, і тільки-но за поворотом сховався — он за тим! — вирулює з іншого боку ще одне тутешнє чудо — Мовчан називається, Микола Степанович, і каже — то, мовляв, поганий майстер, й дере багато, давайте я вам зроблю краще й дешевше...

— І що?

— Давайте, кажу... І потім півроку, вже з міліцією, забирали в нього то наш кабель, то лічильника.

— Забрали?

— Аякже! Ще й змусили його залізти на стовп й дріт почепити. Бач, не схотів за гроші — зробив на дурняк, хе-хе... Щоправда, не зразу.

— А ти що, весь цей час без світла сидів?

— Смієшся, чи що? — аж образився Юрій. — Крав, звичайно, як всі нормальні люди...

Вони перехилили ще по склянці. Вино було легеньке й майже не п’янило — лише рухи у всіх трьох стали трохи повільнішими.

— А ще тут начальник станції дурний. Микола Петрович. Прізвище забув, дурнувате якесь. Робили ремонт, я набачив там плити бетонні, зайшов, спитав... а він, по морді його поганій видно — і хочеться, й страшно... То я з самими робітниками домовився, плити ось вони, а тому — плит нема, а дуля в кишені. Ще й робітники посміялися — мовляв, він завжди так, а коли щось і вкраде — то продати потім не може...

Всі посміялись, випили ще по склянці, і раптом Володимир абсолютно тверезим голосом видав:

— А тобі самому не гидко? Старий став, руки трусяться, ліньки від стільця зад відірвати!

Олександр від несподіванки отетерів, Юрій, помітно було, теж не чекав такої атаки, але оговтався швидше. Щоправда, реакція його була для кореспондента трохи несподіваною.

Він мовчки встав з стільця й сховався у хаті — лише залізні двері брязнули об одвірок. Журналіст перевів погляд на Володимира — але замість пояснень той лише підморгнув.

За мить двері брязнули ще раз, й Олександрові стало трохи незатишно, бо в господаря, що повернувся, в руках було щось дуже схоже на автомат. От лише кольором те було геть чорне, й магазин більш короткий, а на стволі бовванів якийсь негарний наплив, підозріло схожий на глушитель.

— «Сайга», — презирливо махнув рукою Володимир. — А раніше ти зі «шмайсером» бігав.

— На! — господар тицьнув йому до рук мішечок з картоплею. — Підкидай!

Володимир знизав плечима... й раптом блискавичними рухами повісив в повітря одразу чотири... п’ять... шість картоплин!

Мішені летіли хитро — по-перше, врізнобіч, по друге — з різною швидкістю, щоб важче було прицілитись.

І тоді журналіст побачив справжнє видовище.

Ствол рушниці пішов по дуже плавній й хитро прокладеній траєкторії — так щоб і не смикатись зайвий раз, й водночас одним рухом охопити всі летючі мішені. При тому Крук примудрився ні разу не навести ствол ані на когось з присутніх, ані навіть на сусідське подвір’я.

Бах-бах-бах-бах-бах-бах!

Постріли звучали глухо — як неголосний ляскіт в долоні. Картоплини розліталися в клоччя, й лише одна крутонулась у повітрі й плеснула у ставок.

На ляскіт визирнула дружина, несхвально підкотила губи й знову зникла у хаті.