Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— А ближче до столиці зідрали б дві сотні, не менше...

— А дерево?

— Ну дерево... — лише зараз Володимир трохи знітився.

Дерево було старою й могутньою грушею, з діаметром стовбура сантиметрів під сорок, й від удару воно аж нахилилося, до того ж якраз над хатою.

— Воно б і само колись упало... — пробурчав він по паузі.

Пауза розтяглася надовго, порушилась аж у Градизьку.

Ще на підході до міста понад дорогою почали траплятися хлопчаки. Перший з них завмер, як пам’ятник Леніну, а у високо задертій руці тримав щось незграбне і кострубате. Лише проїхавши той «монумент», мандрівники здогадалися, що хлопчина продає живі раки.

Ближче до центру їх побільшало — цебто, і раків, і «монументів». Деякі продавці обладнали собі майже стаціонарні торгівельні майданчики — самі сиділи на каменюках, а раків вішали за клешні на вудлищах або й просто тростинах.

Потім з’явилися бабці — ці вже продавали рибу, живу та копчену.

Й нарешті, у центрі — цебто там, де стояв найбільший магазин та позначено було вхід на місцевий базарчик — між продавцями годі було вже й проїхати.

Рибу носили всі: від дітей років по п’ять-шість, до бабусь, які вже й ходити не могли, а сиділи, затуляючись від сонця білими хустками, й приречено чекали — а раптом хтось все-таки зупиниться, підійде, а може, навіть щось купить.

І над усім цим торговищем клубився густий, хоч лома підвішуй, рибний дух.

Володимир зупинив машину, вимкнув двигун й струснув головою. Спершу в обох мандрівників наче аж корки з вух вибило. Але вже у наступну мить у вуха вдарив страшенний галас, з якого скоріш вгадувалось, аніж чулося одне домінантне слово:

— Риба, риба, риба!

Машину негайно оточили продавці, Володимиру, що необережно зняв зі своїх дверцят скло, мало не в пику тицьнули здоровенного, жирного, аж прозорого ляща; кореспондентові через скло продемонстрували цілу шеренгу — від крихітних пічкурів на прутику до не менш як двадцятикілограмового коропа. Кожен продавець лементував, вихваляв саме свій товар, переконував у його свіжості — ще півгодини тому плавав! — пропонував понюхати, або й скуштувати — «цікаво, як? — промайнуло в голові у кореспондента. — Хіба шматочка відгризти?» Лемент стояв такий, що й мотор «газика» — досить гримкотливий, у сорокових роках ще не дуже боролися з шумом, — мабуть, перегорлали б.

Володимир уже торгувався з якоюсь молодичкою за того самого ляща, який, до речі, виявися з продавщицею чимось схожим — та була теж міцненька, товстенька, й пахла, мабуть, так само. Жінка посміхалася, помітно вихиляла уперед груди й навіть трохи крутила задом — вочевидь, вважала, що те допоможе їй втримати потенційного покупця. Але по пиці помітно було, що покупці ті їй вже в печінках сидять, і риба теж в печінках сидить, й чоловік, який ночами ловить ту рибу браконьєрськими засобами, а вдень спить та п’є — «треба ж зігрітись!», і взагалі...

— А що ж ти хочеш, — висловився вже по тому Володимир. — Місто крихітне, роботи нема, а Дніпро поруч. Що їм ще залишається? Це ще нічого, тут кілька років тому рибну мафію громили... А перед цим завелися донецькі з полтавськими, а потім приперлися дніпропетровські... то таке було!

Але уточнювати не став.

Рибину купили, молодичка швидко зникла з очей, а Володимира, після того, як він необережно продемонстрував товстеньке портмоне, вже мало не на частини рвали, сподіваючись продати ще бодай шматочок. Ще й кілька бруднющих циганок почали підступати зі спини, аж кореспондент вирішив утрутитись:

— Обережно, позаду циганка!

Чорнопика блимнула на нього сердитим оком, але напрямку руху не змінила.

Натомість Володимир недбалим рухом переклав щось із кишені в кишеню, й раптом біля нього поруч утворилося щось на зразок невидимого кільця. Рибу пропонували, але вже якось тихіше й ввічливіше. Й навіть циганки позупинялись.

Перекладений з кишені в кишеню предмет виявився у Володимира з лівого боку, й кореспондент не міг начебто випадково зачепити його рукою — з дослідницькою метою, звичайно. Але власне, в тому і не було потреби.

Не так уже й багато на світі предметів, які самою лише своєю наявністю створюють навкруг людини таке собі кільце ввічливості. А оскільки кишеня не випирала, то навряд чи то була граната.

Залишався лише пістолет.

Київ зустрів мандрівників шумом — але, звісно, не таким сильним, як у Градизьку, «макдональдсом», невеликим дощем й ідіотською розв’язкою на виїзді з Південного мосту. Замість потрапити на об’їзну, Володимир вискочив до автовокзалу й довго лаявся, поминаючи проектувальників тої пастки. На відміну від побажань великого Кобзаря, слово не було ані незлим, ані тихим.