Радий Радутный - Важка чоловіча робота

«Ага, нехай ще хтось підірветься. Що за люди!»

— Міна — вона сама по собі не зла. Але за півсотні років, та ще нерухомо, та ще в землі — у кого хоч нерви здадуть. Отож поводитися з нею слід обережно та шанобливо. Хорошим тоном вважається після закінчення роботи стягти все вибухове докупи у якусь яму абощо й присипати землею. Дехто ще й викликає саперів — але це краще робити, якщо вже точно знаєш, що в цьому районі працювати більше не будеш.

Кореспондент не витримав, вибрався з-під ковдри й почав розшнуровувати намет. На його обличчі було ясно написано бажання набити кому-небудь морду. Але згадавши про статус гостя, та ще й не дуже бажаного, він трохи подумав і вирішив обмежитись зауваженням.

— Хлопці, ви б ці питання до ранку не відклали?

Знадвору зашурхотіло, пробурчало щось нерозбірливо й стихло. Кореспондент почекав ще пару хвилин — тихо? наче тихо — й знову заснув.

Але сон видався якийсь важкий, неспокійний, й на ранок гість мав вигляд такий пом’ятий та блідий, що за сніданком Володимир аж стурбувався.

— Та... — відмахнувся гість. — Якісь придурки один одному лекції читали. Над самим наметом.

За мить до того хтось щось говорив, хтось дзенькав ложкою об тарілку — і раптом настала тиша, та ще й така, що хоч сторінку перегорни — за сто метрів почують. Лише здалеку-здалеку долинуло неголосно «каррр!».

— А що таке?

— А що говорили? — наче не почув його запитання Володимир.

— Та ну що, що... Спочатку один вчив, як треба за кольором рослинності шукати старі вирви, а потім їх якимось гаком досліджувати.

Знову дзенькнуло — то куховарка, та сама, що вчора так хвацько тягала туди-сюди кістки, зблідла й упустила на землю чашку. Чай розплився по пилюці темною плямою.

— А ще?

— Потім про міни...

Ще раз дзенькнуло — але то ніхто нічого не упустив, а навпаки — хлопець, що сидів поруч, спробував взяти чашку. Руки тремтіли так, що дорогою чашка знесла зі столу тарілку.

— А що таке?

— А щось робили, чи лише теревенили? — на диво балакучий вчора ватажок табору сьогодні наче й не помічав його запитань.

— Потім тим гаком у землю тицяли... — вже трохи занепокоєно промимрив кореспондент. — Теж майже попід самим наметом...

Володимир кивнув — й двоє хлопців одночасно підірвалися з місць, підскочили до намету й обережно, не підступаючи близько, щосили витягаючи руки, почали його змотувати. Кореспондент як сів — так і сидів, лише рота роззявив. Біля крайньої стойки в землі виднілася дірка — наче якимось інструментом потицяли; й валялася кістка — може, й ребро. А може, й ні.

Хлопці скрутили жужмом намет, відтягли його вбік, й ще один копач підступив до звільненого місця з металошукачем. Почав здалеку, обережно підводячи антену до центру, пройшов крихітний прямокутник, що був під наметом, двічі, потім не полінувався — й перевірив іще раз.

— Ну?

Здається, то не витримав сам ватажок.

Хлопчина знизав плечима.

— Наче нема.

Якусь мить Володимир сидів непорушно, лише помітно було, що в голові крутиться наполегливо якась думка, потім зважився й махнув рукою:

— Ну, давайте!

Хлопці кинулись по лопати, й лише тоді ватажок розвернувся, нарешті, й до винуватця всього того переполоху:

— Справа в тому, — здалеку почав він, — що лекції в нас читає лише один персонаж. Чуття в нього, я вам скажу... Причому виключно на вирви й окопи. Ми його так і звемо — Іван Окопний. Професіонал... мать його так.

— Тю, — здивувався кореспондент. — Ну так і хай шукає! А ви копайте. Чого ради таку паніку піднімати?

Ватажок тих слів чи то не почув, чи то просто не звернув уваги, натомість куховарка зітхнула — голосно та протяжно.

— Єдине, що у того Йвана погано — мін та іншого мотлоху не чує зовсім. Тицяє своїм гаком, як... — він озирнувся на куховарку й стиха додав: — ...потім скажу, чим і куди.

Копачі тим часом зняли верхній шар ґрунту, хлопець з міношукачем ще раз пройшовся ямою й кивнув — копайте, мовляв, далі.

— Ну й нехай собі, — все ще не зрозумів ситуації кореспондент. — Он, я бачу, у вас науковий розподіл праці. Хай він шукає та тицяє, а ви копайте...

— Так і робимо, — підморгнув йому господар. — Цебто, так і намагаємося.

Куховарка пирхнула й пішла собі, захопивши недоїдену порцію.

— А де він, той Іван? — правив своє кореспондент. — Можна з ним познайомитися? Як він до інтерв’ю ставиться?

— А от цього не скажу, — розвів руками Володимир. — Бо розірвало його на такі шматки, що й шукати не було сенсу. Років п’ять тому. А може, шість. Ну й у всякому разі — не більше семи.