Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Олександр новачком у Києві не був, але вперше потрапив до міста просто з провінції.

Контраст був разючим.

На трасі, що проходила через дрібні міста й села, іномарки траплялися досить рідко й пролітали, не викликаючи ніяких емоцій. Найпоширенішою машиною були жигулі різних марок, траплялися мотоцикли, а кілька разів — то й вози з кониками. У місті жигулі ніяково й соромливо ховалися серед потоків опелів та фольсвагенів — це щонайменше. Тим самим потоком гордовито сунули джипи та мерседеси, й, нарешті, розсуваючи той потік, проперлося блискуче невідомо що з таким самим блискучим тризначним номером. Бідолаха «газик» мав тут вигляд віслючка поміж арабськими скакунами й, здавалося, аж сам знітився.

Центр проїхали без проблем, й лише на повороті на Ірпінь та Пущу-Водицю «газика» зупинив якийсь опецькуватий даішник, нічого не сказав, наготовані документи дивитись не став, а лише обійшов машину кругом й махнув жезлом — мовляв, гаразд, проїжджай, я просто подивитися на тебе хотів...

Володимир та кореспондент одночасно знизали плечима.

— Ось зверни увагу праворуч, — сказав водій трохи згодом. — Бункер з Київського укріпрайону.

На кручі, серед дерев промайнуло щось невиразно кругле, сіре й старе.

— Копати нема ані сенсу — бо місцеві наркомани навіть засувки з амбразур поздавали в металобрухт; ані бажання — бо вони ж зробили з бойової споруди вбиральню...

Володимир знову зробив паузу, потім додав уже іншим тоном, доброзичливо-заздрісним:

— А непогано влаштувався наш майбутній шеф, га?

Дорога йшла через сосновий ліс, під мостом промайнула річка — хоч невелика, натомість цілком мальовнича, повітря було чисте й аж дихало свіжістю, тож Олександр цілком щиро погодився.

«Газик» зробив ще зо два повороти, потім звернув просто в ліс й ще за хвилину зупинився перед гарненьким двоповерховим будиночком із великими вікнами.

— А ти казав, що шеф — параноїк, — знизав плечима кореспондент.

— А що?

— А вікна великі!

— А... Тоді зверни увагу на оті виступи понад вікнами.

Справді, над склом причаїлись непомітні на перший погляд «кишені» ролетів.

— А ще — на стовпчики...

Стовпчики паркану — так само бетонні, — геть усі трохи-трохи виступали над плитками — якраз, щоб поставити в одному світлодіод, а в другому — фотоелемент.

— І на великі стовпи теж...

На стовпах причаїлися якісь сірі, не дуже помітні коробочки, й те могло бути чим завгодно.

— Й про стіни будинку не забудь...

Гладенькі, облицьовані світло-жовтим сайдінгом стіни також мали невеличкі виступи — але ті вже чимось відверто поблискували.

— Ну, й нарешті, подивись на ворота...

Гладенькі металеві плити не мали нічого схожого ані на замки, ані на засувки.

— А про собаку, підземний хід та маленький приватний арсенал я взагалі мовчу...

Олександр покрутив головою й теж вирішив за краще прикрити рота, особливо після того, як ворота відчинилися й зачинилися самостійно — мабуть, спрацювала якась автоматика.

«Газик» підстрибнув на металевій рейці, заїхав у двір, ще трохи похурчав й вимкнувся, а в момент вимкнення пирхнув та кашлянув. Ворота одразу ж і зачинились. Натомість до машини підійшов здоровенний чорний пес й втупився в дверці похмурим поглядом. Шию собаки охоплював металевий нашийник — теж, вочевидь, не простий, бо знизу теліпалася якась коробочка. Так і виявилось — коробочка писнула, пес тяжко зітхнув, ще раз зміряв машину оцінюючим поглядом й подався геть.

— Гм.... — сказав Олександр і про всяк випадок озирнувся.

З вулиці ворота мали вигляд звичайний — такі собі невибагливі сільські ворота, зелені, в міру пошарпані, навіть не розмальовані всякими зірками, лебедями або виноградом. Натомість зсередини видно було, що стулки досить товсті й до кожної підходить, виповзаючи з бетонного стовпчика, товстенький кабель. Ще один кабель, помітно тонший, виходив з-під землі, також вився по стовпчиках й також ховався у стулках — але трохи вище. І, нарешті, металева рейка, об яку спіткнувся «газик», теж мала вигляд не просто недбало прикопаної залізяки, а скоріш, пастки.

— Це хіба «гм»! — засміявся Володимир. — Це іграшки. Справжнє «гм» тут у нього не видно.

Справді, якщо не придивлятись, то дворик справляв цілком невинне враження — такий собі чистенький, охайний, скрізь квіточки (і не лише на землі, а ще у висячих вазонах!); акуратні доріжки з різнокольорової плитки, крихітний, але мальовничий ставочок — ще й якимись екзотичними рослинами обсаджений, такий самий веселий та акуратний жовтавий будиночок... А що воно за виступи на стінах?