Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— А що воно за виступи на стінах?

— А то перископи, — охоче пояснив Володимир. — Це щоб можна було визирнути й побачити, хто саме ворухнув сигналізацію попід стіною — чи кіт, чи собака, а чи щось серйозніше.

— І як?

— Що значить — «як»?

— Ну... допомагає?

— Проти чого?

— Ну, я не знаю... Ну, згодилось хоч раз?

— А оце вже я тобі не скажу... — раптово посерйознішав Володимир, і кореспондент чомусь не став перепитувати, що саме малося на увазі — чи то «не скажу, бо не знаю», чи то «знаю, але не скажу».

Тим часом на ґанок так само непоспіхом вийшов високий кремезний дядько, й Олександр звернув всю увагу на нього.

— Знайомтеся, — посміхнувся Володимир. — Це Олександр. Журналіст й водночас, так би мовити, представник замовника. А це і є Юрій. Він же Крук. Він же Морж. Він же...

— Угу, мели, мели більше, — доброзичливо пробурчав господар. — А ви більше слухайте.

— Ну, Крук — зрозуміло, — посміхнувся кореспондент. — А Моржа завіщо вам причепили?

— А він колись у нашого конкурента з-під носа здобич поцупив.

— Ну...

— А здобич була на глибині п’ятнадцяти метрів. Цебто, води.

— Ну...

— І з півметра — криги.

— А... Тепер зрозуміло.

— То я ж кажу — слухайте більше, — знову пробурчав господар. — По-перше, криги й двадцяти сантиметрів не було. І глибина була метрів десять... ну, може, дванадцять... І взагалі...

Юрій говорив неголосно, доброзичливо посміхаючись, але його невеликі, досить глибоко посаджені очі уважно тим часом оглядали відвідувачів, стрельнули кудись за їхні спини — мабуть, на машину, потім пообіч — мабуть, на сусідів, потім знову на відвідувачів... і так по колу. Водночас вони не справляли враження «бігаючих» або метушливих. Скоріш просто уважних та нашорошених.

— Ну годі старе згадувати, — обірвав спогади Крук. — Ближче до справи. Прошу...

Біля будиночка причаїлась ще й крихітна, але гарненька альтанка.

— А це моя дружина, прошу знайомитись, — з будинку визирнула гарненька жіночка з пишним волоссям, посміхнулась, кивнула й сховалася знову:

— Ось зараз я вам чогось попити винесу...

Олександр подумав про пиво, але жіночка викотила на невеличкому столику пляшку з блідо-рожевим вином й тарілку з якоюсь нехитрою закуссю.

Втім, вино виявилось непоганим, хіба що трохи заслабким, й кореспондент відзначив про себе, що то, мабуть, навмисне.

Говорив в основному Володимир, звичайно, перебільшуючи, — й інвестор впливовий та багатий, і взагалі «крутий» (на цьому слові Юрій поморщився); й фінансувати експедицію згоден повністю, цебто своїх грошей можна вкласти лише мінімум, просто для того, щоб підтвердити серйозність намірів; і конкуренти ще не в курсі, а за умови, що всі присутні будуть зберігати таємницю...

Невідомо, на кого він натякав, але господар посміхнувся й відповів у такому ж стилі, що інвестор — це добре, але гроші він не з кишені діставатиме, цебто, щонайменше банки та бухгалтерія будуть знати, куди, кому й скільки грошей пішло, а отже, «найделікатніші» — він так і висловився — питання треба буде все одно вирішувати самотужки; а конкуренти вже в курсі, бо в компанії Волохатого раптом почали шукати всяке підводне спорядження (цього разу поморщився Володимир), а дехто з присутніх взагалі поки що не збирається братися за цю справу, бо вона тхне за півкілометра, а йому вже про необхідність зберігати таємницю під носа тицяють.

Володимир трохи знітився й розпочав обережний тактичний відступ — так, звичайно, дещо доведеться викласти й зі своєї кишені — але ми завжди так і робили, хоча, бувало й інакше, пам’ятаєш? тоді й взагалі все робилося виключно за свої; щодо участі декого — то, звичайно, хай кожен сам для себе вирішує, ніякого тиску, що ти, просто ми цінуємо мудрість і досвід (Юрій аж скривився); а щодо таємниці — а що зробиш, у тебе є люди в компанії Волохатого, а у Волохатого...

— Кхе-кхе, — сказав господар. — Слухай, а що вийшло з цією брехухою?

— Здається, нічого, — тяжко зітхнув Володимир. — За тиждень жодної реакції. Ні міліції не було, ні колгоспного сторожа, ні навіть кореспондента з районної підтирачки... навіть ніхто не заблукав у степу й води не зайшов попити...

Він якось двозначно посміхнувся.

— Он хіба що наш новачок зустрівся з окопним Іваном...

— І як?

— Та щось показав... зараз хлопці копають. Але явно якісь дрібнички.

Господар перевів погляд на Олександра й теж посміхнувся.

— Не вірю я ні в якого окопного Івана, — чомусь розсердився той. — Розіграли, та й годі. Як з тими кістками...