Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Запала тиша.

— Пхе, — Володимир презирливо знизав плечима. — І що це доводить? Що ти ще вмієш нормально стріляти? Ну то й що? А що у тебе в голові робиться? Еч який — якогось придурка він до міліції здав! А що б ти з ним зробив три роки тому?

Господар голосно засопів.

— А всі оці квіточки? Що, невже ти під кригу ліз, щоб тепер нудитися в альтанці? Й за півтисячі гривень скандали влаштовувати?

Як на думку кореспондента, то сидіти за пляшкою легкого напою у затишній альтанці серед такої краси було б непоганою перспективою. Але він змовчав. І як виявилось — правильно зробив.

— А в болоті тоді, пам’ятаєш? Коли «хетцер» знайшли? Ти ж перший туди дійшов, машину по дорозі втопив, сам ледве виплив — але конкурентам лише «галушку» залишив!

Слово «галушка» у такому контексті навіяло кореспондентові певні підозри, але він знов не став рипатись.

— І от... сидиш! Тьху! Ну, я розумію, коли вже пісок сиплеться і руки трусяться, то можна у сімдесят років сидіти в альтанці й писати мемуари, все одно за давністю років нічого вже не зроблять, але у тебе наче нормально!

Господар знов засопів, встав й несподівано похитнувся. Звичайно, то лише давало про себе знати вино — але Володимир скористався і з цього:

— На ногах вже не встоїш після другої пляшки! Ганьба!

Юрій знов сів, поклав «сайгу» на коліна й уважно подивився товаришеві в очі. Ті переглядини тривали з хвилину, після чого обидва на диво синхронно відвели погляд.

— Хай тобі грець, — втомлено махнув рукою господар. — Ти чорта переконаєш душу продати. Годі про справи!

Й лише тепер кореспондент зітхнув задоволено, примудрившись водночас зробити це непомітно, — це вже було схоже на згоду.

Не можна сказати, що Крук був найкращим у своїй справі. Не можна сказати, що найкращим був Волохатий. Але Олександр мав тверду впевненість, що водночас з ним хитрий «інвестор» послав такого самого представника ще кільком потенційним виконавцям. У тому числі й невідомому «Волохатому».

От лише дивно було, що навіть він, представник замовника, як висловився Володимир, не знає, що то за скарб, що про нього прокотилася така чутка, і копачі, здається, теж докладно не знають... але розпочалось отаке ворушіння...

Наче гадюку кинули до мурашника.

Залишок вечора минув непомітно. Про справи й справді більше не говорили — не рахуючи, звичайно, «а пам’ятаєш?». Тон задавав Володимир, а Крук більше підтакував:

— А пам’ятаєш?.. Коли у Васищеві знайшли шмат труби, що з-під ґрунту стирчав, і як ми всі туди кинулись! Ще б пак — діаметр якраз як у «тигрового» дула! По дорозі зіткнулися з Гетьманом, прострелили йому колеса, а він нам, гад такий, заднє скло розбив! А що виявилось?

— А що виявилось? — не дуже розумно перепитав журналіст.

— А нічого не виявилось, — махнув рукою Юрій. — Відкопали метрів з десять тої труби, гаками потицяли — а воно ще йде метри на три щонайменше, то й покинули.

— Так що ж воно таке?

— А біс його зна, що. Але точно знаю, що то не наша компетенція.

— Тю...

По очах Олександра видно було, що він би не втримався й розкопав далі — просто так, щоб дізнатись, що ж то за дуло таке — щонайменше тринадцять метрів завдовжки.

— Та не слухай його, — посміхнувся Володимир. — Відкопали вони з метр, а потім виявилось, що ця місцина неправильна... Ну тоді хитромудрий Крук вкрав у сусідньому колгоспі трубу з магістрального водогону, насосом з того ж водогону загнав її в землю — так щоб лише вершечок стирчав, й зробив вигляд, наче його місцева гопота з місця прогнала... А той вершечок, що раніше стирчав — присипав так, що й досі ніхто не знайшов. І не знайде!

— Брехня! — обурився господар. — І зовсім не гопота...

— Так це ж те Васищеве, що в Харківський області! — ляпнув раптом кореспондент. — Там і справді щось прикопане! Я колись статтю читав з цього приводу.

Копачі перезирнулись.

— Наша людина, — самовдоволено буркнув Володимир. — Бач, розуміється. А сам кореспондента вдає...

Журналіст роззявив був рота, але Крук його випередив:

— Щонайменше три «тигри». Ausfurung F.

— Цебто кожен приблизно по півтора мільйони... — мрійливо протяг Володимир.

— А чому ж... — розпочав був помітно зацікавлений Олександр, але Крук подивився на нього, як на дурнуватого, й пояснив:

— Кажу ж — місцина неправильна.

Кореспондент трохи зачудовано гмукнув, але перепитувати не став.

— А на Букрині — пам’ятаєш? Інженер перший приперся — і як тільки винюхав, гад! — і все розрив, а ми пробралися вночі в його табір, порилися ще трохи і таке витягли...