Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Над альтанкою абсолютно безгучно промайнула сіра крилата тінь, так само безгучно сіла на гілляку й лише тоді заскімлила — голосно, тужливо й пронизливо.

— Сови, — знизав плечима господар. — Їх тут багато живе. Сядуть, бувало, одна проти одної й перегукуються. А ще хитаються — з боку на бік, отак, наче дівки на сеансі Кашпіровського...

Він показав, й під сорочкою прокотилися туди-сюди тугі м’язи.

— Ну що — пора вже, мабуть, відпочити?

Кореспондентові випало спати поруч з хазяйською спальнею, й серед ночі він прокинувся від голосного шепоту — жіночий голос наче висловлював сильне незадоволення, а чоловічий — одноманітно та монотонно повторював якийсь один аргумент.

Втім, можливо, це йому просто наснилося.

Ранок видався ніжним та лагідним. Перший промінчик, наче блідо-рожеве кошеня обережно висунуло лапку з-під завісок, легенько мазнув кореспондента по обличчю — й зник, наче сам злякався такої зухвалості. Над самим вікном вмостилася й стиха цвірінькала якась пташка...

І все. І жодного звуку більше.

Чогось не вистачало.

З хвилину Олександр нерозуміюче кліпав очима, потім посміхнувся, а якби не ліньки — то й сам би себе по лобі ляснув.

Не було шуму.

Не було настирливого бубоніння радіо, не було гидотної попси з магнітофона, не було торохтіння кумась під вікном, не було навіть рівномірного й неминучого гудіння автомобілів.

«Еч, як влаштувався...» — промайнула заздрісна думка.

«Але надовго тут затримуватись не варто, — одразу ж проскочила ще одна. — Бо потім важко буде знову звикати до всього цього...»

Журналіст зітхнув, згадав «все це» лихим словом (щоправда, подумки) й наостанок подумав, що насправді причин надовго тут затримуватись багато, й звикання до тиші стоїть у тому списку десь далеко-далеко в кінці. Або, принаймні, за серединою.

— Конкуренти підганяють, — підтвердив його думку Юрій.

Це вже було за сніданком, й жіночка, спорядивши його знову ж таки в альтанці, на відкритому повітрі, так само мовчазно зникла. Але й відвертого протесту не виявляла — звідки кореспондент зробив висновок, що чоловік її уночі все-таки переконав.

— Що ж ти хочеш... Чутка ходить уже днів чотири, або й п’ять, — розважливо знизав плечима Володимир. — І поки дехто з нас чухається...

Поки журналіст думав, на чию адресу та шпичка, Юрій сприйняв її на свою — мабуть, більш рефлекторно, аніж свідомо.

— Хто чухається? Це я чухаюсь? Та в мене вже все готове!

Він тут-таки прикусив язика й перейшов в контратаку:

— Це ти сам чухаєшся! Хоч одного конкурента обдурив? Хоч когось із твоїх завербували? Чи хоча б спробували?

Володимир трохи знітився, а журналіст аж рота роззявив, але одразу ж оговтався.

— Навіть жоден паскудний кореспондент у табір не приїхав! Для кого ти прапор з черепом вивішував? Для кого чутки розпускав й «брехуху» розкопував? Великий імітатор! Тьху! Ганьба!

— Ну чому ж... — Володимир помітно збентежився. — Натомість перевірили, з’ясували, хто у нас інформатор... І серйозність чуток підтвердили... хоч і трохи побіжним шляхом...

Він трохи помовчав, потім підморгнув третьому співбесідникові й додав:

— І кореспондент до нас приїжджав... щонайменше один...

— Ти про нашого гостя? — Юрій аж трохи скривився. — Ну, по-перше, він приїхав трохи у інших справах. А по-друге, він із ке-ге-бе!

— Здурів? — Олександр аж виделку поклав. — Якого ще ке-ге-бе? З тої контори вже й пенсіонери повиздихали! І взагалі! Я представник інвестора! І журналіст! Справжній!.. Можу ксиву показати!

Він уже поліз до кишені, коли помітив в очах обох сміхотливі бісики, й замовк. Але навіть мовчанка його була обуреною.

— Одне іншому не заважає, — примирливо знизав плечима Юрій. — Можна бути водночас кореспондентом, представником інвестора й працювати на ке-ге-бе. Так навіть зручніше.

Журналіст пирхнув, але щось сказати не встиг, бо Володимир його випередив:

— А це нашій справі хіба заважає?

Юрій на секунду замислився.

— Та начебто ні... Може навіть й допомогти...

— Ну то й біс з ним!

— А я хіба проти?..

Олександр сидів, й на лобі його було написано, що відчуття в нього зараз подвійне — чи лайном облили, чи то медом намазали. Й поки він вагався, хлопці остаточно перейшли до справ.

— Значить так, — впевнено повів Юрій. — Ти зі свого боку даєш... сам знаєш, що...

Володимир кивнув.

— Я зі свого — корабель.

— Корабель? — Олександр не втримався — Юрій, при всій своїй солідності, все-таки трохи несхожий був на людину, яка отак візьме й витягне з кишені корабель.