Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Ще після двох чашок чаю його (чи то пак — інвестора) частка зменшилася з вісімдесяти відсотків до сорока.

— І ще одне, — журналіст висунув цю вимогу наприкінці, коли всі вже втомилися від суперечок й навряд чи стали б сперечатися ще й за неї. — Всі наші пригоди я буду описувати. Звичайно, без імен та інших... реалій.

Чоловіки перезирнулися.

— А що, — по довгій паузі сказав Володимир. — Нехай.

Юрій знизав плечима.

— Може, репортаж з цього зроблю, а може, навіть і книжку, — докинув кореспондент. — Вам і самим цікаво буде.

Чоловіки знову перезирнулися — й зареготали. Олександр так і не зрозумів, чому.

— Ну, то по конях?

Гараж Юрія стояв не в самому дворі, а трохи осторонь, та ще й стіною до лісу. Олександр трохи здивувався — настільки це не в’язалося з характером господаря, потім посміхнувся й підштовхнув Володимира ліктем:

— А що, у нього підземного ходу до гаража нема?

Той мовчки знизав плечима, потім, витримавши добрячу паузу, додав:

— Біс його зна... Але навряд чи варто його про те питати.

— Тю. Чому?

— Та хтозна, як і коли вона в нього спрацьовує.

— Хто? Якась сигналізація?

— Та ні... Параноя.

Звучало те ніби жартом, але кореспондент трохи поміркував й вирішив сприйняти те як пораду. І не лише сприйняти, але й скористатися нею.

Те, що з гаража викотилась новенька «Тойота», його вже не здивувало — дивно було, чому Володимир їздить на старенькому «газику». Судячи з розмов та чуток, бізнес його нових товаришів був не з програшних. «Газика», у свою чергу, загнали в гараж, і господар його навіть пожартував з цього приводу, висловивши надію, що так добре цю машину ще ніде не охороняли. Юрій подивився на нього трохи скоса, але змовчав, й журналіст ще раз подумав, що питати про підземний хід таки не варто було.

Олександр гадав, що Юріїв корабель виявиться якимсь катерком, або баркасом, ну, у крайньому випадку — списаним буксиром, абощо, й був вражений — трохи приємно, а трохи й заздрісно. Катер мав щонайменше двадцять метрів у довжину, а на ватерлінії написано було 10 т. Напис той виднівся приблизно в двадцяти сантиметрах над водою, з чого можна було зробити цілком правильний висновок, що ніякого вантажу на борту нема.

Судячи з обводів та загального влаштування, кораблику було років сорок, але зберігся він непогано — або ж був з урахуванням тодішньої моди відновлений. Так і виявилось.

— Колишнім господарем була одна державна організація... — Юрій з любов’ю поплескав долонею по обшивці. — Відповідно, ніхто за корабликом майже не слідкував. Навіть дно не фарбували, негідники.

— Гуртове — чортове, — буркнув ззаду Володимир, а на запитальний погляд кореспондента пояснив, що приказка виникла у роки розкуркулювання й заганяння людей у колгоспи. Судячи з виразу його обличчя, предки його були з тих, кого заганяли, а не з заганяльників. У Олександра було навпаки, але коментувати ситуацію було не з руки.

— Так от, стояв-стояв він у бухті, — продовжив Юрій. — Й кінець кінцем булькнув. Ліг на дно, тільки рубка стирчала. Оце поки.

Він показав у себе над головою, й слухачі машинально перевели погляди. Звичайно, на білій гладенькій поверхні жодних слідів не було.

— Зимою, відповідно, все замерзло, а що рівень води коливався, що й крига ходила вгору і вниз...

Олександр придивився уважніше і якийсь слід таки знайшов. Схоже було, що стіну рубки спочатку зім’яло, наче автомобіль у аварії, а потім рівняли — не знімаючи, прямо на місці, і мабуть, молотом.

— ...контора махнула рукою, а коли з неї почали вимагати підняти мотлох — бо й солярка в річку текла, й бухту захарастили — тут я нагодився й запропонував придбати його по ціні металобрухту. Погодились...

Юрій ще раз поплескав, мало не погладив обшивку, й у тому доторку помітно було справжню ніжність. «Як жінку гладить...» — подумав був Олександр... й тут-таки згадав, що дружина Юрія навіть попрощатися вранці не вийшла.

Але вголос, звичайно, нічого не сказав.

— ...а згодом виявилося, що та контора ще й повинна здавати металобрухт, — Юрій весь заглибився в спогади, й, здавалося, навіть забув про своїх супутників. — То я просто відвіз на «чормет» двадцять тонн... й, виходить, копійки не заплатив.

Олександр покрутив головою — справді, оборудка вийшла непогана.

— Потім, щоправда, довелося й платити, й самому мучитись... — Юрій знов посміхнувся, й на цьому спогади урвав. — Коротше кажучи, зараз треба ще раз підварити днище, вкласти на нього баласт, встановити додаткові баки, перефарбувати корпус, спорядження встановити... що таке? Чого хихотиш?