Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Який Юрко?

— Та наш же капітан!

— Гик! — в Олександра це вирвалось мимоволі, й навіть самому йому незрозуміло було, що у тім винне — чи то пиво, чи несподівана новина. Дуже вже не в’язалися образи Юрія-мародера, власника котеджу у лісі та новенького джипа — і Юрка-пролетаря, який у дванадцять років став за токарний верстат.

— Угу-угу, — помітив його реакцію Володимир. — А у війну діти взагалі з десяти років починали!

— Так то у війну... — непевно протяг журналіст.

— А після війни? Ще років зо двадцять! А колгоспи? Тебе на поле з сапою виганяли?

— Н-ні...

— Ха. А у провінції дітей аж до дев’яносто першого року ганяли! І теж років з десяти. До речі, чого ж Юрко на завод і пішов — бо не хотів на півліта у польовий табір їхати, а в школі довідку вимагали — що працював... Ти ж, мабуть, киянин з діда-прадіда?

Олександр кивнув.

— За прадіда не знаю, а з діда — точно.

— Ну от, а ми — «самі ми не мєстниє.», — передражнив Володимир жебраків із метро. — Провінціали... А там порядки від столичних трохи відрізняються...

Журналіст замислився — і надовго. Радянські порядки несподівано постали перед ним у новому світлі.

— Зате робітникам квартири давали! — вже зовсім непевно і чорті-нащо проголосив він.

— Угу, — Володимир кивнув. — Аякже. Двадцять років гуртожитку — і на волю. Чи то пак — на тобі комуналку.

— Яку комуналку? — цього разу журналіст відчув себе впевненішим. — Дід мій якраз і отримав квартиру! Нормальну! У центрі!

— А де працював?

— На заводі! Щоправда, не знаю точно, якому.

— А коли?

— Ну... десь роках у тридцятих...

— А. Ну, пішли, покажу, які квартири отримували робітники у шістдесятих.

Він поставив спорожнілу пляшку на асфальт, на мить відвернувся, а коли повернув голову назад — пляшки вже не було. Лише кроків за десять підтоптаний пролетар поправляв на ходу сумку.

— О, — зітхнув Володимир. — Уже й тут так.

— Ти про що?

— Та!.. То ми колись досліди проводили — то у центрі пляшка зникала за дві-три секунди, а тут — могла й десять хвилин простояти. А зараз — сам бачив.

— А що ж у центрі діється?

— А, там взагалі за пляшками черги стоять. Поставити не встигаєш.

Він махнув рукою й рушив вперед.

З мосту відкривався чудовий вид — на Дніпро, на круті схили — від Володимира-хрестителя аж до елеватора. У далині над рікою вигнувся зляканою кішкою пішохідний міст, а за ним вгадувався ще якийсь. Лівий же берег був одноманітно-зелений — аж очі відпочивали.

— Ти он туди подивись! Бач, який монітор?

На протилежному березі Рибальської затоки застиг на бетонних блоках сірий плаский корабель. Його гармати параноїдально вдивлялися в береги, а зенітки втупились в небо.

— Монітор? Який ще монітор?

— Тю... — Володимир це навіть не сказав, а скоріш виплюнув. — Отой корабель... цебто, такі кораблі називаються монітори. А персонально той називається «Матрос Железняков».

Оповідач зробив паузу й зітхнув:

— Отакого б кораблика якось загарбати... І чхати я тоді хотів і на Волохатого, і на Інженера, і взагалі на всіх конкурентів, разом узятих.

— А що Волохатий? — зацікавився журналіст.

— Як це — що? — Володимир зробив вигляд, наче він сильно здивований, але зробив недбало, скоріш за все — просто так, для годиться. — Волохатий збив банду й зараз теж переобладнує якогось вантажника. Хоче нас випередити. А Перець думає, що він найхитріший. Він має якісь кінці у Херсоні, то орендував там теплоходика, а сам літає туди-сюди Києвом, вантажить спорядження на машину й завтра-післязавтра вже збирається вирушити. Гадає, що першим буде той, хто першим опиниться на місці. Дурень! З Інженером неясно. У нього будиночок просто на березі, і щось він там активно будує. Бетону з Ковальської привіз, чотири міксери. Купу арматури. Електрику — то цілий місяць так жер, наче річку підігрівав, а то місяць взагалі не використовував.

Журналіст слухав і думав, це ж як треба було обкласти людину інформаторами, щоб знати, скільки міксерів вона замовляє і скільки потребує електрики? А людина ж не спить, і займається, мабуть, тим самим...

— ...ну, й ще кілька дрібних бандюків теж збирається, але шансів у них ніяких...

— Гик! — Олександр гикнув ще раз, і цього разу вже точно винувате було не пиво. — І що будемо робити?

— А що тут зробиш? — знизав плечима Володимир. — Тут ані ми їм, ані вони нам нічого не зроблять. Все-таки спеціалізація трохи не та. Хіба на деякий час затримаємо збори — Юрко зараз якраз цим займається. А вони, відповідно, нам. Гадаєш, те опудало вчора саме прийшло? Направили. Ну от і прийшли. Оце такі квартири для пролетарів.