Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Володимир міняв теми розмов трохи зарізко, й Олександр не зразу здогадався, що він має на увазі.

Власне кажучи, зовні ті будинки були непогані. Не апартаменти для бізнесової та політичної еліти — як відверто рекламували себе новобудови з великого банеру — а такі собі, звичайні радянські п’ятиповерхівки з не дуже якісної червоної цегли.

— Ну і... — почав був кореспондент, але Володимир уже тягнув його до під’їзду.

Під’їзд, звісно ж, був засмічений й смердів тим, чим зазвичай смердять під’їзди у пролетарських районах, та ще й сходи були добряче вищерблені.

Двері теж були відповідні — фанерні, та ще й зі щілинами — й вели у досить великий коридор — але йти тим коридором доводилось обережно, щоб не зачепити численні шафи, шафки, полички, ящики, тазики, балії, виварки, велосипеди дитячі, велосипеди дорослі, вішалки з одягом і ще якийсь мотлох.

Наступні двері, щоправда, виявились міцнішими, а придивившись, можна було навіть зрозуміти, що подертість їхня має вигляд трохи штучний... журналіст піймав себе на тому, що, мабуть, підхопив параною від Юрія, й подумки сплюнув.

А от кімната викликала в нього посмішку — щоправда, не дуже веселу. По-перше, розмір вона мала приблизно два на чотири метри — як ванна у більш-менш нормальних будинках. А по-друге, вікна виходили безпосередньо на цехи та заводський двір, й враховуючи те, що колись завод працював у три зміни — спалося тут комусь, мабуть, не дуже приємно.

— М-да... — промовив кореспондент, і тут-таки з-за стіни почулося ще голосніше:

— Да!

Обидва відвідувачі аж здригнулися, а голос продовжував:

— Любіла і ждала! Да!..

— Тьху, — сказав Володимир. — Так, загалом й непогана місцина, але оця дурна пролетарська любов до приймачів та магнітофонів... Бери он другу валізу й пішли.

— Непогане місце? — перепитав Олександр вже на вулиці.

— А чого ж... — розважливо протяг Володимир. — Транспорту тут майже нема, народ бідний. Зелені багато, повітря чисте... а пару років тому, коли завод взагалі стояв, то ще й тихо було. Така собі оаза... в десяти хвилинах ходу від метро. Тут навіть люди спокійніші... бувало, в центрі штовхне хтось начебто випадково, а потім ще й вилає, а тут — ось дивись...

Він махнув своєю валізою й добряче зачепив нею підпилого дядька, що брів собі трохи спереду. Той оглянувся, розвів руками — й пробурчав щось нерозбірливе, але вибачливе. Володимир теж вибачився, й пішли далі.

— Зачекай... — журналіст зиркнув ліворуч-праворуч. — А де тут...

— А до заводу не зачекає? — правильно зрозумів його Володимир — мабуть, його пиво теж давалося взнаки.

— Мабуть, ні...

— Ну тоді — де завгодно!

«Де завгодно» виявилось за найближчим чагарником, і мабуть, правило тут майже за офіційний туалет. Але цього разу його відвідувачам не пощастило.

Двоє міліціонерів впевнено вигулькнули з гущавини, одночасно угукнули задоволено, потім перезирнулися, й один відступився:

— Сержант-такий-то-порушуємо-доведеться-пройти!

Виголошувати таку фразу одним довгим словом та навмисне нерозбірливо, він, мабуть, спеціально натренувався.

Володимир трохи зблід й непомітним рухом сягнув до кишені. Олександр теж. Але правиця Володимира там і завмерла, а кореспондентова — ліва, до речі, — вигулькнула назовні вже з якимось документом.

— КореспондентгазетитакоїтоОлександртакийтоавчомупричина!

Фраза була довша, але виголосив її Олександр також одним духом і ще нерозбірливіше.

Міліціонери аж головами крутнули — мабуть, приємно було мати справу з таким самим аматором.

— Так ви ж... порушуєте... у громадському місці...

— Більше не будемо, — бадьоро відповів журналіст. — Все?

— До побачення, — похмуро пробурчали правоохоронці й так само миттєво, як і з’явились, розчинились у кущах.

— Тю, — сказав Володимир, виймаючи руку з кишені.

— А що ж ти хотів, — трохи хвальковито відгукнувся кореспондент. — У них навіть наказ є, щоб наших не чіпали.

— Ага, — охоче погодився Володимир. — Є такі об’єкти, які краще не чіпати...

Журналіст не одразу зрозумів, який саме «об’єкт» мався на увазі, а коли зрозумів — то вже повертатись до теми чи ображатись було якось незручно.

— А що у валізах, до речі? — поцікавився він вже за прохідною.

Володимир зітхнув, витримав паузу й проголосив менторським тоном:

— Ті самі морські біноклі, шкворнями для яких дехто з нас так цікавився.

— Тю, — сказав Олександр. — А чому два?

— Тю, — віддячив йому Володимир. — Я ж сказав — Волохатий наздоганятиме нас на яхті. Наздоганяють зазвичай із корми. Значить, треба поставити... бінокля... й туди.